Жити як у Брюгге, а розмовляти як у Воронежі

Для будь-якої нації мова є одним з основних джерел самоідентифікації. І для сьогоднішньої України, яка ментально та ціннісно так і залишається розділеною на схід/захід, і в якій половина населення досі не може відірватися від “руського миру”, саме українська мова могла би стати об’єднуючим фактором, що символізував чітке самовизначення населення.

Проте в Україні сьогодні спостерігаємо просто парадоксальну ситуацію. У воюючій вже 5-й рік Україні, яка б’ється за самозбереження та за цивілізаційний вибір, мовне питання досі залишається суспільно дестабілізуючим фактором, а не об’єднуючим. Це дивно, бо ніби в 2014 році суспільство мало зробити остаточний вибір, вирішивши боротися проти агресії Російської Федерації. А виявляється, що навпаки.

Останнім часом я спостерігаю чергове розкручення мовного питання в Україні. Причому робиться це не тісно пов’язаними з РФ політиками, які завжди відкрито демонстрували зневагу до української держави як такої. Це роблять ті, для кого мовне питання взагалі не мало бути якимось принциповим – українські учасники АТО, які в 2014-2018 роках воювали проти Росії. Тому зараз нам приходиться багато читати про те, як “російськомовні” громадяни України воювали, проливали свою кров, в той час як україномовні хохли нічого не робили, а тільки діставали усіх своєю мовою. І сьогодні вони так само дістають цією мовою “настоящіх героїв” та не дають їм спокійно жити “в их стране”. А паралельно поширюються дурнуваті меми, в яких знущаються над українською мовою протиставляючи її російській.

Ця ситуація свідчить про впровадження цікавого суспільного коду, коли факт боротьби за українську державу, в свідомості людини автоматично стає індульгенцією від того, щоб жити за принципами, які в цій державі проголошені.

Особисто мені така позиція видається неприйнятною. По-перше, якщо людина маючи український паспорт і постійно проживаючі в Україні, не може вивчити українську мову, то така людина або є ідіотом, або є просто мешканцем іншої країни, який волею долі опинився на цій території, і тому не сприймає Україну, як територію якоїсь особливої самоідентифікації.

По-друге, з цього випливає цікавий момент, про який чомусь ніхто не замислюється. А саме – насправді ці люди не воювали за Україну. Вони воювали за гідне життя “как в Європе” та “європейські цінності”, шлях до яких був задекларований Майданом. Зрозуміло, що останні їм подобаються значно більше, ніж цінності, які пропагує “руський мир”. Тобто на виході отримуємо, що це є фактично представники “руського миру”, носії “багатой руской культури”, які просто хочуть жити як у Брюгге, а не як у Воронежі. І на Україну з її мовою, традиціями та історією їм глибоко байдуже.

Причому формально вони є борцями за Україну, вони носили і носять українську уніформу, мають українські паспорти, і билися і б’ються на українському боці. Але якщо їм байдуже на українську мову, на українські цінності, якщо вони не розуміють, що мова є джерелом самоідентифікації нації та символом відриву від “руського миру”, якщо вони дозволяють собі відкрито знущатися над українською мовою та розповідати, як їх нею вже усі дістали, то висновок тут очевидний.

В цьому дописі мова не йде про приватне, побутове життя. Переконаний, що в своєму приватному сегменті людина має спілкуватися, як їй зручно, і по-великому рахунку навіть україномовним абсолютно байдуже, хто якою мовою послуговується у побуті чи з колегами по роботі. Навіть скажу більше – в деяких випадках вчинки борців за українську мову також є, м’яко кажучи, сумнівними і нерідко – безглуздими та провокативними, з точки зору суспільного сприйняття. Проте чи дає це комусь право зневажати українську мову як таку?

Тому я зараз кажу саме про поширене останнім часом винесення на загал та відкрите декларування принципового зневажливого ставлення до української мови, яке демонструють люди, які, в тому числі і за цю мову, проливали кров на фронті. Це огидно і не має жодних виправдань. А я свій цивілізаційний вибір зробив.

Роман Пономаренко, історик, дослідник

Related posts