Український націоналізм в народній культурі та побуті

“Немає іншої, крім українського націоналізму, ідеології реалізації української національної ідеї. І якщо українське суспільство не живе, не керується українським націоналізмом, то не тому, що він хибний чи застарів, а тому, що його просто не знає.” (Василь Іванишин)

Коли заходить мова про сучасний націоналізм, то в уяві більшості донедавна вимальовувалися картинки політичних мітингів, пікетувань, парамілітарних маршів та урочистих вшанувань героїв національно-визвольних змагань минулого. Від початку московської агресії на Донбасі, до цього списку додалися зразки героїзму, ідейності та самопожертви бійців націоналістів-добровольців.

Утім, український націоналізм не обмежується лише військово-політичною сферою.

Український націоналізм, як ідеологія і практика збереження національної самобутності й утвердження її на споконвічних землях, охоплює всі площини національного буття від державно-політичного до особистого. Змагає до відновлення їх органічної цілісності і взаємодоповнення.

Не є винятком і українське культурне життя. Мова про “культурний націоналізм» чи націоналізм у галузі культури. Як і в інших царинах, тут діє правило: “усе що сприяє духовному та фізичному згуртуванню (консолідації) українців (національній соборності), збереженню ціннісного спадку, його плеканню та спрямованості в перспективу, відновлює духовне і моральне здоров’я нації, утверджує почуття національної гідності й самоповаги, протистоїть сучасним згубним впливам денаціоналізації — є добрим. Все, що заважає чи перешкоджає вищеозначеному, підживлює нав’язаний стереотип: “усе, що народне, національне — відстале” — є негожим та деструктивним.

Це слід мати на увазі усім діячам культури, митцям, котрі ототожнюють себе з українством, аби знати чи є власна діяльність/творчість корисною для культурного розквіту нації, а чи шкідливою. Також варто враховувати це і решті українців, аби розбиратися хто є ким і що є чим під яскравою обкладинкою “патріотизму”, за якою може ховатися підступ свідомого чи несвідомого шкідництва.

“Як парость виноградної лози, плекайте…”, “Учитесь, читайте, і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь…”

На практиці — це має втілюватися наступним чином:

Окремий індивід (українець) повинен усвідомлювати себе як важливу і невід’ємну складову великого національного організму. Свою від нього цілковиту залежність, бо не буває добре частково, коли загалом нездужається, і відповідальність перед ним з тієї ж причини. А тому виховувати та підтримувати насамперед в собі усі позитивні самобутні риси українства, зберігати традиції, звичаї, мову. Для цього їх потрібно знати. Усе це акумульвано в усній народно-поетичній творчості (фольклорі): казках, піснях, легендах і повір’ях тощо;народознавчих розвідках, історичних працях та художній літературі. Відтак, практикувати все це у повсякденному житті.

Українська сім’я. Найменша суспільна складова в структурі народу і нації. Є первинним та основним осередком збереження й плекання традицій. Саме в сім’ї закладаються світоглядні основи дитини, формується її національна ідентичність, національні риси характеру, ціннісні орієнтири. В українську сім’ю повинні повернутися: українські колискові, пісні і думи, легенди, повір’я, приказки, легенди; культ пошанування предків, повага до всього національного тощо.

Українська родина. Усе майже те саме що й сім’ї, стосується й родини, яка у зменшеному масштабіє моделлю, проекцією нації: генетично й духовно спорідненої спільноти “і мертвих, і живих, і ненароджених”. Проектуючи на родину окремі події, можна скласти загальну картину їх впливу на цілу націю.

За відсутності таких інституцій як національна сім’я і родина плодяться “мауґлі” — особи “без роду, племені” відчужені самітники, не пристосовані і дезорієнтовані в суспільних людських відносинах асоціальні істоти, часто безпорадні через відсутність підтримки, яку можуть надати тільки рідні.

“Не можна ощасливити народ без участі самого народу”

Національна громада. “На кожному конкретному історичному відрізку часу народ представлений суспільством (кількома поколіннями, які мислять себе як народ). Громади – складові частини останнього. Воля громад, інтегрована в єдину волю суспільства, становить могутню політичну силу і є волею народу” (Василь Іванишин). Для ширшого ознайомлення зацікавлених відсилаємо до оригінальної праці: Василь Іванишин “Національна громада”, 2006.

Для збереження ж українського національного організму українцям потрібна не просто громада, як безвольна збираниця денаціоналізованих, знедуховлених, обосіблених одиниць, не “сума малих еґоїзмів” (О. Пахльовська), а згуртована національною ідеєю, свідома своїх прав і обов’язків, відповідальна за долю свою власну, а також цілої нації активна спільність, «відносно стійка і структурована сукупність людей, об’єднаних спільністю місця проживання, праці, становища, ідей, інтересів, завдань тощо» (В. Іванишин); осередок національного солідаризму (взаємодопомоги), збереження традиційного українського устрою, звичаєвого набутку, взаємовідносин – українська національна громада.

Об’єднання національних громад у складнішу політично структуровану систему є необхідним підґрунтям для встановлення в країні системи національного народовладдя. Запровадження дієвих механізмів впливу українського народу на державні й суспільні процеси в країні, зближення їх із потребами національного відродження, державного і політичного самоутвердження та розвитку.

Вагому роль у формуванні та життєдіяльності національних громад відіграє культурний чинник і зокрема культурні діячі. Організація народних масових святкувань з національним колоритом (не гуртова пиятика, насаджена радянщиною): храмові та народні празники, містерії давні і нові: купальські забави, маланкування, щедрування; веснянкування, дні народного одягу, народних ремесел, відтак їх відродження, популяризація і залучення до цього процесу молоді. Відновлення самобутніх традицій соціальної самоорганізації та структуризації — усього що спонукає випрацюванню відчуття саме національної спільності в громаді.

Кожна з означених складових нації: людина, сімя, родина, громада — є необхідними ланками в міцному ланцюгу національного буття, кожна в своїй площині, важливим людино- і націотворчим чинником, і вичленення будь-якої і з них призведе до негайного розриву цілості ряду, національного занепаду та зникнення. Кожна потребує відновлення і зміцнення після століть нищення, переплавлення та дискредитації.

“Не цураймося, признаваймося…”

Завданням українських націоналістів загалом, а членів ВО “Тризуб” ім. С. Бендери зокрема, є пошук активних діячів у галузі національного відродження, народних майстрів, фольклорних пошуковців та ін., налагодження тісної співпраці з ними, роз’яснення важливості їхньої діяльності саме в рамках того про, що говорилося вище. Сприяння й допомога в їхніх добрих починаннях. Підтримка етно-духовних фестивалів та інших подібних заходів. Боротьба з чинниками, що протидіють та перешкоджають процесам національного згуртування. Для структурного підрозділу “Жіноча січ”, одним із пріоритетних напрямків роботи є роз’яснення необхідності відновлення в українському суспільстві функції жінки як берегині національних традицій.

Віктор Сердулець

Джерело: http://banderivets.org.ua/natsionalizm-v-narodnij-kulturi-ta-pobuti.html

Related posts