65 років тому 26 травня 1953p. розпочалося Норильське повстання політичних в’язнів ГУЛАГу. Найдовше в історії – тривало 72 дні: до 4 серпня 1953 р. Його особливістю була активна участь у ньому жінок 6-ї жіночої зони, більшість з яких – українки.
У 1935 році, дізнавшись про великі поклади корисних копалин (зокрема платини та золота), радянська влада вирішила побудувати на Таймирському півострові нікелевий комбінат.
Для його побудови було утворено Норильський виправно-трудовий табір “Норильлаг”, який проіснував до 1956 року. Начальник комбінату одночасно був і начальником концтабору.
Сюди з усього Радянського Союзу звозили сотні тисяч в’язнів. Їхніми руками каторжної праці було побудовано “з нуля” місто Норильськ, об’єкти інфраструктури, повністю освоєно необжитий раніше північний район.
Після Другої світової війни кількість в’язнів, засуджених за політичні злочини, значно зросла. У концтабори потрапляли члени національно-визвольних рухів із всього Союзу, а також колишні військовополонені, представники депортованих народів та багато інших. Серед них українців було у різних таборах 60-80 %. Вони створювали різні підпільні об’єднання для підтримки та самозахисту.
У серпні 1948 р. на базі 5-ти каторжних зон Норильлагу створено табір особливого режиму – “Горлаг” (Горний лагерь – рос.), де політичних в’язнів утримували окремо від засуджених за кримінально-побутові злочини. Тут були особливо жорсткі умови життя й праці.
“Був дуже суворий режим, украй важка праця і нестерпні умови проживання. Нас розмістили на тому місці, де згодом виріс Норильськ, жили в палатках. Вночі волосся примерзало до брезенту. Одягали в недоноски з фронту. На військовій одежі були дірки від куль та осколків, засохла кров.
Загризали воші. Не вистачало води. Її добували з снігу. Їсти давали два рази на день. З житньої муки варили рідку баланду, до якої додавали гнилу кільку. Хліба отримували мізерну кількість, і то з якимись домішками. На нас страшно було дивитися.
Робота каторжна, працювали в кар’єрах по 12 годин, жінкам доводили ту саму норму виробітку, що й чоловікам. Дозволялося писати додому тільки два листи на рік. Нашим здоров’ям ніхто не цікавився, натомість на кожному кроці – зневага, нещасні випадки.
Люди божеволіли. Про те все тяжко забути, не кожна каторжанка могла знести такі умови”, – згадувала політв’язень Оксана Юрчук. Вона працювала вчителькою, родом із с. Острів Радивилівського району на Рівненщині, 1922 року народження. Була членом Організації українських націоналістів (ОУН), засуджена на 15 років за те, що рідний брат був в Українській повстанській армії, де боровся проти російської, польської та німецької армії за незалежність українського народу.
До весни 1953 року в Норильську було 35 табірних відділень і 14 табірних пунктів виправно-трудового табору, а також 6 зон Горлагу. На 1 липня 1953 року у Горлагу перебувало 19 545 в’язнів, серед них – 10 227 націоналістів, 966 учасників повстанських організацій, 1862 – засуджених за шпіонаж, 1694 – ув’язнених як секретні агенти, 1120 членів “профашистських організацій”…
Амністія у ГУЛАГу після смерті Сталіна у 1953 р. обминула політичних в’язнів. Звільнили лише тих, хто був засуджений до 5 років. У травні у Норильськ привезли понад тисячу в’язнів із Казахстану, серед них більшість українців. Вони не терпіли знущань, з якими зіткнулися, і бунтували. Аби залякати найактивніших, табірна охорона час від часу стріляла у людей.
25 травня 1953 р. увечері групу непокірних чоловіків переводили із 4-ї у 5-ту зону і дорогою конвоїр випустив автоматну чергу по людях.
“Ув’язнені з числа українських і литовських націоналістів, скориставшись випадком неправильного застосування зброї сержантом охорони Дятловим, який випустив автоматну чергу по групі в’язнів, організували масовий саботаж і непокору в’язнів табірній адміністрації”, – писали згодом слідчі у доповідній начальству.
Побачивши цю сваволю, чоловіки 4 зони, що працювали на будівництві, відмовилися повертатися в зону й оголосили страйк. На мітингу виступив Євген Грицяк із закликом до покарання за знущання над людьми і приїзду комісії з Москви для розгляду їхніх вимог.
Грицяка засудили у 1949 р. до смертної кари, яку згодом замінили на 25 років ув’язнення за членство в юнацькій мережі Організації українських націоналістів. Попри те, що в 1944 р. Є.Грицяк був мобілізований у Червону армію, в рядах якої дійшов до перемоги над нацизмом і мав високі бойові нагороди.
26 травня політв’язні 5-ї зони підтримали повстанців із 4-ї. Так розпочалося Норильське повстання, яке було непокорою всій системі радянського тоталітаризму.
Наші земляки були його натхненниками, організаторами та активними учасниками. У цій боротьбі їх активно підтримували ув’язнені представники країн Балтії, Кавказу та інші іноземці.
Чутки про повстання в’язнів швидко облетіли Норильськ. Ув’язнені з єдиної жіночої зони № 6 ходили на роботу близько біля 5-ї зони. Чоловіки на відстані 40-50 метрів кидали їм записки із закликами підтримати повстання, викрикували, що в їхній зоні вбили людей і вони вимагають московську комісію.
Молоді українки почали ходити по бараках і переконувати жінок не виходити на роботу. Зранку 28 травня вони зупинили й розвернули колону, що збиралася йти працювати.
“Леся Зелінська стояла на бочці, роз’яснювала людям, чому ми повстали, чого добиваємось, і що ми мусимо бути солідарними з чоловічими зонами, в яких на той час творились безчинства, свавілля, знущання і навіть розстріли в’язнів. Ми мусимо піти на голодовку, доки не приїде комісія з Москви.
Може, це буде три дні, може чотири, але все одно ми свого доб’ємось, якщо будемо єдині. На роботу не вийдемо, доки не приїде комісія. У Лесі був дар до виступів. Говорила сміливо, ясно і здавалось, що все те, що вона каже, сповниться. Леся закінчила під оплески дівчат”, – розповіла у спогадах Стефанія Коваль.
Леся Зеленська родом із с.Пустомити Горохівського району на Волині, 1927 року народження. За участь в Українській повстанській армії (УПА) у 19 років отримала 25 років ув’язнення. У 1952 році в таборах Караганди за друк у концтаборах підпільних листівок і карикатур її засудили до смертної кари.
Цілий тиждень 19-літню дівчину тримали в смертній камері, де на стінах були намальовані хрести, а спати доводилось у звичайній домовині, застеленій тирсою. На щастя, смертну кару скасували, а Лесі додали ще 10 років ув’язнення.
Майже вся жіноча зміна лишилася у зоні, а та, що прийшла увечері – теж зосталася. Протест 3015 жінок 6-ї зони Горлагу і підтримка ними повстання був надзвичайним явищем в той час у ГУЛАГу.
Безправні й змучені, виснажені важкою працею й хворобами, із номерами на одязі, якими до в’язнів зверталися замість імен, вони наважилися не боятися. Страх, що сковував та пригнічував, вбивав і калічив, замінив гнів і бажання боротися за права людини.
Литовка Аліда Дауге була найстаршою із повстанок Горлагу – 49 років. Мала вищу освіту. Засуджена була за те, що не донесла радянській владі на свого чоловіка, який під час німецької окупації був мобілізований на службу.
У таборі Ліда (так її називали – Л.Б.) була одним із бригадирів на будівництві Норильська. У перший день повстання до неї прийшов начальник Горлагу генерал Семенов із вимогою вивести дівчат на роботу. Аліда відмовилася.
Аби пришвидшити вимогу про приїзд комісії з Москви, жінки оголосили голодування. Заклики про цю акцію були в листівках, які хтось поширив у бараках. Їсти могли хворі, інваліди і матері, що годували немовлят. Ціною неймовірних зусиль жінки витримали голодування більше 9 днів до приїзду комісії.
“Вимагали справедливості та людського ставлення до нас – в’язнів – з кличем “Свободу народам, свободу людині!”. Обіцянкам місцевого табірного начальства вже не вірили, тому вимагали викликати комісію з Москви.
В’язні без найменшого опору, без нарікань – дружно, дисципліновано поставилися до вимог ініціаторів страйку, до проведення голодовки. Чогось подібного не сподівалась адміністрація норильських таборів.
В’язні похилого віку, хворі вже на п’ятий-шостий день почорніли від голоду, зовсім знесилені. Їх насильно забирали до санчастини, щоб там нагодувати, та ніхто їжі не приймав, пояснюючи, що голодуватимуть до приїзду комісії з Москви.
Між нами були дівчата, які мали звільнитись через кілька місяців, але вони нас не залишили, за зону не вийшли, хоча їх не один раз начальство викликало, нагадувало. Це були Ганя Швець, Ганя Чубінська з Ясенева та інші”, – згадувала Ганна Мазепа-Кучма. Вона була родом із Львівщини, 1928 року народження. Учителька, у 1946 р. засуджена на 10 років за членство в Організації українських націоналістів (ОУН).
Естонка Аста Тофрі знала морську азбуку за допомогою прапорців, тож постійно чергувала на даху барака і перемовлялася із чоловіками 5-ї зони.
Вона народилася у Леніграді, у 7 років стала сиротою – батьків репресували у 30-х роках. Подорослішавши, вийшла заміж за моряка Радомира Бондарєва і поїхала з ним у Севастополь.
За доносом залицяльника, ніби хотіла втекти за кордон і шпигувала на користь Японії, 22-річна Аста отримала 25 років виправно-трудових таборів. В ув’язненні Аста Тофрі знайшла близьких ровесниць-подруг – українку Лесю Зеленську і литовку Ірену Мартинкуте, яка була засуджена за видання у старшому класі гімназії антирадянського журналу “Голос литовця”.
Активними учасницями Норильського повстання були також українки Марія Нич і Надія Яськів. Марія народилася у 1922 р. в с.Полюхів на Львівщині. Мала вищу освіту, навчалась у Львові.
Вона була членом ОУН із 1941 року, була повітовою провідницею ОУН Глинянського, Красненського та Перемишлянського районів. Арештована в грудні 1945 р. Марія була засуджена на 10 років ув’язнення, яке розпочалося в Норильську.
Надія Яськів походила з Жовківського району на Львівщині. У підпіллі працювала районовою ОУН і виконувала найскладніші завдання, які їй доручали в УПА.
Її чекісти зловили зі зброєю в руках. Під час допитів її катували, напівживу прив’язали мотузками до дерева і стріляли довкола неї. Вона тоді оглухла і стала майже напівсліпою. Надію засудили на 10 років і відправили у Норильськ. У таборі, як інваліда, на роботу за зону її не виводили, працювала в їдальні підсобницею.
Переговори місцевої табірної адміністрації із політв’язнями були безуспішними, тож 5 червня у Норильськ із Москви прилетіла комісія МГБ СРСР під керівництвом полковника М.Кузнєцова.
Комісія була у складі: генерал-лейтенанта А.Сироткіна, полковника А.Кисельова, полковника Г.Громова, полковника Ф.Теплова, полковника В.Михайлова, підполковника В.Краюхіна, майора А.Богданова, заступника начальника УМВД Красноярського краю полковника Звєрєва, начальника тюремного відділу УМВД Красноярського краю підполковника Полєнова, начальника Управління Горного табору МВД генерала-майора Царєва, заступника начальника Управління Горного табору МВД генерала-майора Семенова, командира 78 загону воєнізованої охорони МВД СРСР підполковника Дуришина.
Зустріч із в’язнями відбулася 6 червня у 5 і 4 табірних відділеннях. 7 червня комісія побувала у 1-й зоні, а тоді приїхала у жіночу 6-ту. Для переговорів із начальством повстанки делегували свій комітет із 9 осіб. Уперше за багато років із ув’язненими розмовляли як із людьми, а не дешевою нумерованою рабською силою.
Жінки висунули вимоги, які перед тим спільно складали. Серед них головними були: введення оплати за працю, зняття номерів з одягу й повернення імен, полегшити працю жінок, право писати листи додому й отримувати посилки, не закривати на ніч бараки, дозволити побачення з рідними, вивезти на материк психічно хворих та інвалідів, перегляд справ засуджених і скорочення термінів ув’язнення, зняття з жінок каторги, зняття заслання після ув’язнення, право після звільнення повернутися до сімей.
Під час переговорів виступала й Ангеліна Петрощук, яка була найактивнішою учасницею повстання. Саме її після повстання слідчі кваліфікують як керівника жінок, що брали участь у Норильському повстанні. Дівчина погодилася нести за всіх відповідальність.
Аліна народилася 26 лютого 1925 р. у смт Торчин на Волині. Батько був священиком у с. Озденіж, брати воювали в УПА. Із 1943 р. дівчина також збирала харчі та надавала різну допомогу українським партизанам.
Навчалася у Луцькому педагогічному коледжі, де стала учасницею антирадянського підпільного гуртка, за що й була арештована у 1945 р. й засуджена на 15 років каторжних (особливо важких) робіт.
У норильських концтаборах разом з іншими каторжанами Аліна працювала на Красноярському порту, будівництві аеродрому “Надія”, каналу на річці Дудінка, у кам’яних кар’єрах Норильська.
Після кількагодинних емоційних переговорів жінок політв’язнів із учасниками московської комісії влада оголосила про деякі поступки, пообіцявши не карати організаторів повстання.
Ув’язненим дозволили зняти номери з одягу, решітки з вікон бараків, 9-годинний робочий день, введення заліків робочих днів, дозволено листування з рідними (один лист на місяць), висилати зароблені гроші рідним. А про те, щоб зняти каторгу і скасувати вироки на 25 років заявили, що будуть вирішувати у Кремлі.
Водночас, московська комісія вимагала негайного виходу в’язнів на роботу. І 6 зона почала знову працювати, хоч Норильське повстання тривало в інших чоловічих таборах.
Через тиждень табірна влада порушила обіцянку й заарештувала трьох активісток постання у жіночій зоні – естонку Асту Тофрі, росіянку Ніну Алхімову (1922 року народження, засуджену на 25 років, була бригадиром і доносила табірній владі на повстанок) й українку Стефанію Коваль (засуджена на 10 років за участь в УПА).
Дівчат тримали в одиночних камерах штрафного ізолятора аж до нового суду. Наступного дня після арешту 26 червня жіноча зона оголосила нове голодування і перестала виходити на роботу.
Ув’язнені були вкрай виснажені, однак знову прийняли активну участь у повстанні. А на 9 і 10 бараках вивісили два чорних прапори з червоною смугою посередині – як символ трауру за загиблими в’язнями у норильських таборах.
На заклики табірної адміністрації припинити повстання жінки відповідали відмовою, заявляючи “Воля або смерть!”. Жодні вмовляння не подіяли. 7 липня влада вирішила придушити повстання жінок. В 6 зону, оточену солдатами, в’їхали три пожежні машини, слідом за ними йшли військові.
За спогадами литовки Ірени Сметонене-Мартинкуте, жінки створили живе кільце і скандували: “Стріляйте! Свобода або смерть!”.
“Кільце було навколо викопаної заздалегідь ями. Протистояння тривало ніч – солдати не наважувалися нападати на жінок. Тоді адміністрація застосувала пожежні машини. Почали бити водою в обличчя і по ногах”, – розповідала І. Сметонене.
“Пролунала команда, і на нас, безборонних, накинулась озвіріла зграя п’яних посіпак із палицями, ломаками, дошками. Били, куди попало, намагались розірвати наші ряди.
Крики, зойки кількатисячного натовпу невільниць не спинили наступу, але не змогли нічого зробити – в’язні стояли непохитно. Під’їхали пожежні машини і стали поливати нас холодною водою під високим тиском. Коли й це не зрушило нас, включили гарячу воду.
Ряди подались, коло розірвалось. Розлючена солдатня, не припиняючи побоїв, витягала нас за руки, ноги, волосся, топтали чобітьми, рвали одежу і виштовхували за зону.
А там, за кількадесят метрів від колючих дротів, серед тундри стояли столи, застелені червоним, а за тими столами на нас, побитих, замучених, мокрих, принижених чекали “переможці” – начальство табору зі своїми прихвоснями і сексотами.
Стали сортувати нас – кого в тюрму на слідство, а кого назад у зону. За той час у зоні все загладили, змили, діри в колючих дротах залатали. Наших лідерів, які керували страйком, забрали в тюрму, а ті, що залишились, продовжували працювати на будівництві міста”, – описала у спогадах розправу Ганна Мазепа-Кучма.
7 липня придушення опору в жіночій 6-й зоні могло завершити Норильське постання, бо перед тим упокорили політв’язнів із 1, 4 і 5 зон. Але найдовше протрималася 3-тя каторжна чоловіча зона.
У ній повстання зупинили 4 серпня 1953 року, коли ввели 7 автомашин з озброєними солдатами. У кровопролитних сутичках загинуло близько двох сотень в’язнів.
Із всіх підкорених табірних відділень виділили 2920 активістів, з яких 45 осіб заарештовано як організаторів, 365 активістів посадили в тюрму, 1500 перевели у Береговий табір у Магадан. Решту 1010 осіб ізолювали у двох нових окремих табірних пунктах Норильська.
Активістів Норильського повстання етапували в Красноярську внутрішню тюрму МВС. Справу “Про антирадянське повстання, організоване зовні” вело Красноярське управління МВС.
“Вересень минув без якихсь змін і аж наприкінці місяця нас, жінок, розкидали в одиночні камери і почалося слідство. Ми всі вже домовились, що нам говорити, але слідчі всякими способами намагались знайти, хто ж був першим, тобто призвідником або “зачинщиком”.
Ми говорили, як було насправді, а їм навіть не хотілось вірити, що це жорстока сталінська система довела людей до такої масової непокори”, – розповідала Стефанія Коваль-Надорожняк.
Попри придушення Норильського повстання була здобута перемога. Це була перемога духу політичних в’язнів над радянським тоталітаризмом. Політичні вимоги ув’язнених таки були частково виконані: через пів року ліквідували Особливу Нараду, розпочався перегляд справ політв’язнів, зібрані для відправлення за кордон іноземці, вивезені інваліди та інші.
За прикладом Норильського відбулися нові повстання: Воркутинське з 19 липня до 1 серпня 1953 року та Кенгірське повстання з 16 травня до 26 червня 1954 року в Казахстані.
Вони остаточно змусили радянську владу реформувати ГУЛАГ, який у 1960 р. його було ліквідовано. Наступні радянські концтабори мали зовсім інші умови утримання в’язнів та правила життя у них.
Горлаг у 1954 р. ліквідовано як табір особливого режиму, в Норильськ приїхала комісія для перегляду справ політв’язнів. Якщо у 1953-1954 роках звільнення стосувалося лише вчених, партійних і комсомольських функціонерів, крупних господарників, то в 1955-1956 роках звільнення прийшло до абсолютної більшості колишніх в’язнів Горлагу.
Після ХХ з’їзду КПРС цей процес було завершено, а Норильський комбінат перейшов на вільнонайману робочу силу. Це був один із найголовніших результатів Норильського повстання, адже було підірвано міцний фундамент репресивно-каральної системи ГУЛАГу – зникла рабська праця тисяч в’язнів, за рахунок яких економічно процвітав СРСР.
Багато жінок, що брали участь у Норильському повстанні змогли звільнитися у 1955-1956 роках. Частина з них дожила до проголошення Україною незалежності й залишила спогади про своє життя і боротьбу.
Про кожну з учасниць руху опору в радянських концтаборах можна зняти неймовірно цікавий, трагічний пригодницький фільм чи написати роман.
1 липня 1990 року залишки загиблих при придушенні повстання були перезахоронені в братську могилу на горі Шмідта біля Норильська (Російська Федерація). Поруч побудувалм каплицю і товариство “Меморіал” встановило хрест із написом: “Мир праху, честь імені невинно репресованих, вічна пам’ять і скорбота за тими, хто пройшов ГУЛАГ”.
Леся Бондарук
Джерело: istpravda.com.ua
