Більшовики-росіяни й гаазька конвеція

В історії боротьби за незалежність України у ХХ столітті досі чимало дискусійних питань. Одне з них стосується злочинів, які під час подій 1917–1921 років вчиняли росіяни та представники комуністичного режиму проти Української держави в цілому та її населення зокрема. За нормами міжнародного права, деякі з цих дій слід кваліфікувати як злочини агресії або воєнні злочини.

Українська держава у 1918 р. Червоною штриховкою позначені спірні території між Україною та Радянською Росією.

Часто можна почути такий аргумент: більшовики, прийшовши до влади внаслідок Жовтневого перевороту, відкидали будь-яке правонаступництво стосовно Російської республіки, утвореної після Лютневої революції 1917 року, чи тим паче Російської імперії. Через це укладені царським і Тимчасовим урядами міжнародні угоди, зокрема ті, що стосувалися законів і звичаїв ведення війни, втратили чинність щодо «новоутвореної» Радянської Росії, тож більшовицьким урядом не визнавалися, а відповідно не можна застосовувати норми тогочасного міжнародного права, зокрема Гаазької конвенції 1907 року, до дій радянських збройних формувань на території України задля юридичної кваліфікації їх як воєнних злочинів.

Чи справедливий цей аргумент? І головне: чи міг більшовицький уряд у Петрограді денонсувати Гаазьку конвенцію про закони і звичаї суходільної війни щодо дій Радянської Росії?

На початку ХХ століття правові норми для регулювання порядку виконання, припинення або денонсації міжнародних договорів ще оформлювалися. Тож на той час ці процедури визначалися або власне нормами окремих угод, або міжнародно-правовими звичаями. Щодо Гаазької конвенції процедура денонсації містилася безпосередньо в її положеннях.

«У випадку, якщо одна з Договірних держав бажає денонсувати цю Конвенцію, ― читаємо у статті 8, ― про таку денонсацію повідомляється у письмовій формі Уряду Нідерландів, який одночасно передає належним чином засвідчену копію такого повідомлення всім іншим державам, інформуючи їх про дату його отримання. Денонсація є чинною лише стосовно держави, яка повідомила про неї, і лише через рік після отримання такого повідомлення Урядом Нідерландів».

Члени української делегації. Зліва направо: сидять – начальник генерального штабу Олександр Сливинський, керівник делегації Сергій Шелухін, міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, професор Київського університету Отто Ейхельман, стоять – заступник морського міністра Михайло Білинський, представник генерального штабу полковник Євген Мішковський.

Процедура визначена чітко й зрозуміло. Однак ані Російська імперія, ані Тимчасовий уряд, ані більшовицький Раднарком визначених Гаазькою конвенцією дій щодо її денонсації ніколи не вчиняли і жодного письмового повідомлення уряду Нідерландів не надсилали. Отже, фактично Гаазька конвенція залишалася чинною й після приходу до влади більшовиків і проголошення радянської республіки.

Варто нагадати, що більшовики у своїй діяльності часто керувалися так званою революційною доцільністю, вчиняючи певні дії без дотримання або й усупереч нормам і правилам — навіть тим, які самі запроваджували. Тому слід брати до уваги також рішення, ухвалені радянським урядом.

 

Сергій Шелухін, керівник делегації Української держави на мирних переговорах з Радянською Росією у червні 1918 р.

Одне з перших рішень більшовиків після Жовтневого перевороту ― звернення Петроградського військово-революційного комітету «До громадян Росії!» ― декларувало усунення від влади Тимчасового уряду й серед іншого містило формальну «негайну пропозицію демократичного миру». А перший радянський Декрет про мир, що пропонував «всім воюючим народам та їхнім урядам негайно почати переговори про справедливий демократичний мир», містив ряд норм щодо міжнародних договорів. «Таємну дипломатію, ― зазначалося в Декреті, ― [радянський] Уряд скасовує, висловлюючи твердий намір вести всі перемовини зовсім відкрито перед усім народом, розпочинаючи негайно повне опублікування таємних договорів, підтверджених чи укладених урядом поміщиків і капіталістів з лютого по 25 жовтня 1917 року. Весь зміст цих таємних договорів, оскільки це спрямовано, як це в більшості випадків було, до надання вигід та привілеїв російським поміщикам і капіталістам, до утримання чи збільшення анексій великоросів, [радянський] Уряд оголошує безумовно та негайно скасованим». У проголошеному невдовзі після того зверненні Раднаркому до народів воюючих країн ці наміри вже подавалися як доконаний факт: «Ми опублікували таємні договори царя та буржуазії з союзниками та оголосили ці договори необов’язковими для російського народу».

Отже, ці рішення більшовицького Раднаркому в односторонньому порядку оголошували недійсними частину міжнародних договорів, укладених владою колишньої Російської імперії та Тимчасовим урядом. Радянські «декрети» 1917 року не містять переліку таких договорів, однак з їхнього змісту зрозуміло, що мова точно не про Гаазьку конвенцію. Вона не була ні «таємною», ні такою, що надавала будь-які «вигоди та привілеї» тим, кого комуністична пропаганда вважала «поміщиками і капіталістами».

Парад німецьких військ у Таганрозі

Міжнародних зобов’язань колишньої Російської імперії та Тимчасового уряду стосувалася й частина радянських декретів, ухвалених 1918 року. Декретом від 21 січня (3 лютого): «безумовно та без будь-яких винятків анулюються всі іноземні позики». Ще одним декретом у вересні 1918 року скасовувалися договори уряду колишньої Російської імперії з Австро-Угорщиною, Німеччиною й окремими державами, що входили до складу останньої. Цей декрет містив чіткий перелік денонсованих угод у сфері економічних відносин, правосуддя та слідства, декларував, що «всі договори та акти, укладені урядом колишньої Російської імперії з урядами Королівства Прусського та Австро-Угорської імперії, що стосуються поділів Польщі […], скасовуються цим незворотно», а також учергове підтверджував недійсність усіх раніше укладених з Австро-Угорщиною, Німеччиною або державами, що входили до її складу, «таємних договорів, угод та зобов’язань, укладених, але не опублікованих у встановленому для таких актів порядку».

Як бачимо, і в цих радянських декретах про Гаазьку конвенцію мова не йшла — лише про позики, договори у сфері економічних відносин, правосуддя та слідства, а також «таємні угоди». На цьому ж наголошувалося й у постанові про ратифікацію Брестського мирного договору, ухваленій у березні 1918 року. Тож Раднарком та інші утворені більшовиками органи у своїх рішеннях навіть не зачіпали питання денонсації Гаазької конвенції та інших міжнародно-правових угод щодо законів і звичаїв ведення війни.

Навпаки, деякі рішення радянського уряду та дії його повноважних представників однозначно свідчать про те, що такі угоди більшовики вважали для себе чинними, принаймні формально.


Християн Раковський, керівник делегації Радянської Росії на мирних переговорах у червні 1918 р.

Так, 30 травня 1918 року Раднарком ухвалив таку постанову: «Рада народних комісарів Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки доводить до відома Міжнародного комітету Червоного Хреста в Женеві та урядів усіх держав, що визнали Женевську конвенцію, що ця конвенція, як у її первісній, так і у всіх її пізніших редакціях, а так само всі інші міжнародні конвенції та угоди, що стосуються Червоного Хреста, визнані Росією до жовтня 1917 року, визнаються та будуть дотримані Російським Радянським урядом, який зберігає всі права та прерогативи, засновані на цих конвенціях та угодах».

Слід нагадати, що перша Женевська конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у регулярних арміях була підписана 1864 року, а її нова редакція ― 1906 року. Формально у зверненні Раднаркому про Гаазьку конвенцію не йшлося, але більшовицький уряд визнав, крім власне Женевської конвенції, «всі інші міжнародні конвенції та угоди, що стосуються Червоного Хреста». А Гаазька конвенція, як відомо, містила норми, які прямо чи опосередковано стосувалися Червоного Хреста. Зокрема, пункт f статті 23 забороняв воюючим сторонам «неналежним чином використовувати […] відмітні знаки [тобто символ Червоного Хреста ― С. Р.] за Женевською конвенцією». Так само вона визначала правила поводження із військовополоненими, до яких могли належати не лише воїни, а й санітарний персонал (некомбатанти). У розділі про обов’язки воюючих сторін щодо хворих і поранених стаття 21 прямо відсилала до Женевської конвенції. Отже, своїм зверненням принаймні у частині окремих норм де-факто Раднарком визнавав стосовно себе чинність Гаазької конвенції.

Перша сторінка декрету Раднаркому від 9 вересня 1918 р. про відмову від царських договорів з Австро-Угорщиною, Німеччиною та державними утвореннями у її складі.

Ще одне підтвердження того, що більшовики формально вважали себе зв’язаними нормами Гаазької конвенції, знаходимо в матеріалах переговорів між представниками Української держави та Радянської Росії щодо укладення мирного договору та встановлення кордонів між двома державами. На засіданні 12 червня 1918 року керівник радянської делегації Християн Раковський офіційно заявив: «Ми будемо підкорятися всім тим правилам, всім тим міжнародним конвенціям і всім тим законам, яким і Ви [українська сторона ― С. Р.], що належите до міжнародної сім’ї, будете підкорятися». На наступному засіданні 14 червня Раковський від імені радянської делегації повідомив українську сторону про ряд фактів, вчинених «у районі окупованої радянської території, які суперечили міжнародним конвенціям і зокрема Гаазькій міжнародній конвенції». Мова йшла про дії німецької окупаційної влади й так званих білогвардійських загонів на території Ростова й Таганрога, які на той час до складу Української держави не входили, і української влади та військ там не було. Ще більш чітко Раковський висловив позицію радянської сторони на засіданні 26 вересня: «У названих окупованих місцевостях [тих, що поза межами кордонів України, визначених ІІІ Універсалом Центральної Ради, ― С. Р.] згідно з Гаазькою конвенцією мають докладатися інші закони, а не закони Вашої держави».

Раковський заявляв це як офіційний і повноважний представник Радянської Росії на переговорах з Українською державою; і Раднарком, що надав Раковському відповідні повноваження, цих його заяв не дезавуював, тобто не висловив незгоду з діями свого представника. Не зробив цього і народний комісар закордонних справ Радянської Росії Георгій Чичерін. Із точки зору норм міжнародного права, ці заяви Раковського були не його приватною думкою, а відображали позицію держави, яку він представляв.

Таким чином, більшовики визнавали Гаазьку конвенцію для себе чинною і навіть вимагали від Української держави її застосування щодо себе.

Український вояк біля прикордонного стовпа Української держави.

І наостанок. Після Другої світової війни уряд Нідерландів, який на правах депозитарія зберігав офіційний текст Гаазької конвенції, звернувся до уряду СРСР, якому РРФСР згідно з пунктом 1 Договору про утворення СРСР передавала свої повноваження щодо представництва в міжнародних відносинах та ратифікації міжнародних угод, із проханням повідомити, чи вважає радянський уряд себе зв’язаним нормами Гаазьких конвенцій 1899-го та 1907 років, які раніше були ратифіковані Росією. Нотою від 7 березня 1955 року Міністерство закордонних справ СРСР підтвердило: «Уряд Союзу Радянських Соціалістичних Республік визнає ратифіковані Росією Гаазькі конвенції та Декларації 1899 та 1907 років». У примітці до ноти серед інших норм прямо зазначалася також IV Гаазька конвенція про закони та звичаї суходільної війни.

Отже, радянський уряд після Жовтневого перевороту 1917 року не тільки не денонсовував міжнародні угоди, укладені Російською імперією та Тимчасовим урядом щодо законів і звичаїв ведення війни, а навпаки своїми діями підтвердив їх чинність для Радянської Росії, а згодом і СРСР. Тому норми Гаазької конвенції та інших міжнародно-правових договорів щодо законів і звичаїв війни можуть бути застосовані до відповідних дій радянських збройних формувань на території України з метою їх юридичної кваліфікації як воєнних злочинів або злочинів агресії як у подіях 1917–1921 років, так і під час Другої світової війни.

Сергій Рябенко

Джерело: https://zbruc.eu/node/76875

 

Related posts