Невідомі фото геноциду українців

Александр Вінерберґер ‒ австрійський інженер-хімік, який зафіксував на фото геноцид українського народу. Фото надане правнучкою інженера Самарою Пірс.

Камера Вінербергера зафіксувала мертвих від голоду людей, величезні черги за хлібом та поневіряння знесилених людей. Його світлини залишаються основними і практично єдиними фотосвідченнями геноциду українців комуно-російським режимом. Photo: Alexander Wienerberger / Samara Pearce Archive (Courtesy Photo).

Радянська влада вилучала та знищувала фотодокази геноциду українського народу – Голодомору. Лише одиницям вдавалося зробити та зберегти такі світлини. Серед них найбільше вирізняється австрійський інженер Александр Вінерберґер, який з 1932-го по 1933 рік працював на харківському заводі “Пластмас”. Його відомі фото стали жахливою ілюстрацією штучного голоду – геноциду українців у тодішній столиці радянської України Харкові. Ми віднайшли у сімейному альбомі Вінербергера ще декілька невідомих фото періоду геноциду українців, які надала правнучка інженера Самара Пірс. Матеріал доповнюється маловідомими фото та уривками з книги спогадів Александра Вінербергера “Важкі часи. 15 років інженера у радянській Росії. Правдива розповідь”, яка вийшла німецькою мовою у 1939 році. Три розділи присвячені геноциду українського народу. Уривки цих спогадів вперше друкуються українською мовою.

– Це було у вересні (1932 року ‒ ред.). Я сидів у спальному вагоні швидкісного поїзда Москва-Харків, який віз мене до нової роботи. […] Стражденна земля вдень виглядала ще страшніше, ніж уночі. На кожній станції стояла незліченна кількість вагонів, набитих українськими селянами та їхніми родинами. Їх охороняли вартові, щоб відправити далеко на північ до білої смерті. Поля були необробленими, незібране зерно гнило під осінніми зливами. […] Я не бачив ні худоби, ні навіть гусей. Тільки ніким не доглянуті курчата притискалися один до одного біля закинутих хатин. Мимоволі згадував, як 17 років тому я, військовополонений, проїжджав тією ж країною, минав поля пшениці, бачив безліч худоби і гори їжі, яку пропонували на кожній станції. Навіть у 1926 році, після світової і громадянської воєн, ці землі так само процвітали. Якою нелюдською мала б бути ця сила, щоб перетворити квітучу країну, яка розкошувала їжею, в руїну. […]

Голод набирав обертів. Взимку (1933 року ‒ ред) у віддалених місцях та криницях все частіше знаходили трупи українських дітей, переважно шкільного віку. Російськомовні бродячі банди вбивали цих нещасних, щоб продати їхній одяг на базарі.

«Молодь просить хліба» (авторський підпис). Світлина, найімовірніше, зроблена у Харкові. Фото Александра Вінерберґера, ілюстрація із книги «Hart auf hart. 15 Jahre Ingenieur in Sowjetrußland. Ein Tatsachenbericht, Salzburg 1939»

Жінка поховала свою дитину, яка загинула від виснаження, на цвинтарі. Помираючи, дитя притиснуло до своїх грудей маленьку ляльку. Їх так разом і поховали. Два тижні по тому жінка випадково побачила цю ляльку на базарі. Вона викликала міліцію – і всі дізналися жахливу історію. Місяцями охоронець кладовища годував своїх свиней трупами і мав великий попит на свою свинину. […]

«Мати зі своїми голодними дітьми» (авторський підпис). Харків, 1933 рік. Фото Александра Вінерберґера. Надано власником авторських прав Самарою Пірс. Вперше надруковано у книзі «Національна книга пам’яті геноциду українців, жертв Голодомору. Харківська область, Харків 2018 рік»

Від березня 1933 року радянські газети щодня залякували: тих, хто «саботуватиме» колгоспи, чекатиме страшне покарання. У пресі постійно повторювали: якщо українці не здатуться, то будуть знищені. На початку квітня радянська влада пообіцяла українським селянам, що їхніх родичів, засланих у Сибір та на північ Росії, помилують, якщо вони віддадуть свої поля. Ще російська влада пообіцяла роздати зерно для посіву.

Наївні українці потрапили на гачок. Вони почали обробляти поля і так викрили свої запаси зерна. Звичайно, ніякого посівного матеріалу вони не отримали. Ціла армія працівників ДПУ (Державне політичне управління – таємна радянська спецслужба, попередниця НКВС – ред.) заполонила села. Ніби збираючи податки за борги минулих років, вони конфіскували у голодних селян останню їжу. Українці ховали зерно на своїх подвір’ях. Ці записи їжі шукали штиками. Коли «власть рабочих и крестьян» зрозуміла, що голодні селяни будуть стікатися в міста, то припинила продаж залізничних квитків на шість місяців. Їх можна було дістати лише за урядовими картками. Тоді ж заборонили відправляти й продукти залізницею чи поштою по всій країні, щоб містяни не могли допомогти своїм родичам у селах.

«Труп померлого з голоду на вулиці» (авторський підпис). Центр Харкова, 1933 рік. Фото Александра Вінерберґера. Надано власником авторських прав Самарою Пірс

У травні я відправив дружину до Криму, щоб вона не бачила мертвих селян на вулицях. Але дуже швидко отримав тривожну звістку ‒ у її санаторії бракує їжі. Я зібрав кілька пакунків та консерви в сумку, щоб відправити в Крим. На харківському Поштамті посилку відмовилися приймати через продуктову блокаду. Але вони натрапили не на ту людину. Думаю, що директор пошти за все життя не чув стільки лайки, як тоді від мене. Врешті, через 15 хвилин, він боязко сказав: «Будь ласка, шановний товаришу, покладіть речі в коробку. Тоді ми не зможемо перевірити, що всередині. Так ми приймемо вашу посилку з чистою совістю».

«Крим, який ти гарний!» (авторський підпис). Крим, вересень 1933 року. Фото Александра Вінерберґера. Надано власником авторських прав Самарою Пірс

Тим часом трагедія продовжувалася. Сотні й тисячі голодних українських селян приходили здалеку до міста за допомогою, хлібом, роботою та розрадою. Вони збиралися зграями на вулицях і площах, у міських садах і подвір’ях будинків. Їх ніхто не виганяв, але й не допомагав їм.

«Селяни-втікачі масово розбивають табори на вулицях і площах» (авторський підпис). Околиці Харкова. Фото Александра Вінерберґера, ілюстрація із книги «Hart auf hart. 15 Jahre Ingenieur in Sowjetrußland. Ein Tatsachenbericht, Salzburg 1939»

У цей час норми хліба для цивільних у місті знизили до 200 грамів. Одночасно тоталітарний комуно-російський режим відкрив у Харкові кілька магазинів, де можна було купити кілограм чорного хліба за 2,5 рублі. Біля цих магазинів з’являлись довжелезні черги, інколи вони розтягувалися на кілометри. Українцям доводилося стояти з 4-ї години дня, щоб потрапити туди тільки лише наступного! Кожному давали кілограм хліба. Незважаючи на те, що вхід і вихід до цих магазинів контролювали міліціонери, у черзі часто доходило до кривавих бійок. Адже завдяки кілограмові хліба можна було прожити ще один-два дні. […]

«Черга за чорним хлібом» (авторський підпис). Центральна частина Харкова, 1933 рік. Фото Александра Вінерберґера. Надано власником авторських прав Самарою Пірс. Вперше надруковано у книзі «Національна книга пам’яті жертв Голодомору – геноциду українського народу. Харківська область. 2018 рік»

Трагедія тривала. Українських селян ставало все більше, вони продавали останню сорочку, а бійки в магазинах ставали жорстокішими. Хліб постійно дорожчав і на базарі коштував до 12 рублів за кілограм.

«Черга за хлібом на харківському базарі у 1933 році. На фронтоні закритого магазину, як знущання, малюнок соковитих фруктів, які тут продавалися» (авторський підпис). На фото: Благовіщенський базар (офіційна назва Центральний комунальний ринок) у центрі Харкова. На світлині можна побачити, як дерев’яні павільйони базару виглядають з-за фруктового і хлібного навісів. Під час Другої світової війни ринок був повністю зруйнований. Фото Александра Вінерберґера, ілюстрація із книги «Hart auf hart. 15 Jahre Ingenieur in Sowjetrußland. Ein Tatsachenbericht, Salzburg 1939»

Тоді ж почалася жорстока епідемія тифу та дизентерії, яка швидко поглинула виснажені тіла. Українці масово вмирали на вулицях. Їхні розпухлі від голоду руки так і застигали, просячи милостиню. Спочатку гинули чоловіки, потім жінки і, нарешті, діти ‒ бідні, невинні створіння.

«Сталін будує піраміду Хеопса з людських черепів», ‒ сказав мій новий помічник на заводі, український інженер, з яким я інколи наважувався перекинутися словом.

«Труп померлого з голоду на вулиці» (авторський підпис). Харків, 1933 рік. У правому верхньому куті фото можна побачити табличку із російськомовною назвою вулиці ‒ «Криничный переулок». Ця вуличка відома ще з 1870 року. Її назва походить від джерела (криниці) Свято-Пантелеймонівської церкви. Провулок був забудований переважно приватними одно-двоповерховими будинками. «Криничний провулок», довжиною лише 140 метрів, досі існує у центрі Харкова. Фото Александра Вінербергера. Надано власником авторських прав Самарою Пірс

Одного разу мені довелося їхати з директором Кацем на завод «Хім». На дорозі, біля нашої фабрики, лежала жінка з немовлям (я помітив її ще вранці). У мене тоді саме прокололась шина, тож я зупинився просто перед цим нещастям. Жінка вже була мертва, по ній повзали воші. Дитина жалісно кричала від голоду. Директор зиркнув на мене.

«Не були б ви такі добрі, щоб забрати дитину в міліцію?», – нарешті відповів він після того, як я безмовно прикипів до нього очима.

«З радістю», – відповів я, загорнувши дитину в рядно, і повіз «знайду» в сиротинець. Там не дуже зраділи новому поповненню. Але, натхнений цим випадком, я врятував від певної смерті ще кілька десятків таких нещасних.

«Братські могили для голодуючих» (авторський підпис). Поблизу Харкова, 1933 рік. Фото Александра Вінерберґера. Надано власником авторських прав Самарою Пірс

Тоталітарна місцева влада була помітно розгублена через тіла, які лежали буквально скрізь. Вочевидь, у Москві наказали не допомагати голодним українським селянам, але не пояснили, що робити із жертвами масового смертного вироку, винесеного Сталіним. Спочатку тіла ховали на місці: у садах і на задвірках будинків. Але трупів ставало все більше і більше. Вантажівки працювали двічі на день, ввечері та на світанку, щоб зібрати «людський гній», як називав це Кац, і відвезти до братських могил на околицях міста.

Засуджені рили могили. Таких масових кладовищ було сім, десь по 250 ям в кожному. У яму поміщалося 15 тіл. Додайте до цього ще людей, похованих поза кладовищами, і нескладно зрозуміти, що близько 30 000 людей, чоловіків, жінок та дітей, поховано лише в Харкові.

Коли людина бачить, як збирають трупи на вулиці, у неї в жилах стигне кров. Мертвих дітей виривали у матерів, які вили від болю. Живих дітей забирали від сухих грудей безмовних і мертвих матерів. Діти кричали і стогнали. Старі простягали свої кістляві зморщені руки. Їхні очі мутніли від жаху. Одна жінка, в якої забрали мертву дитину, голосила, що вона має бути похована разом з нею. Неприязний медичний працівник саркастично їй усміхнувся: «Ввечері, матусю, ти будеш готова, тоді ми заберемо й тебе». […]

Перед моїми очима знову українське село, куди я їздив навесні 1933 року в пошуках казеїну (головний білковий компонент молока; казеїн використовують для виготовлення пластмас, фарб, клеїв, штучного волокна – ред.). У мене немає слів, щоб описати це страхіття, яке я побачив. Половина будинків стояли порожніми, поодинокі коні поскубали солому з дахів. Але й коні скоро загинули. Не було ні собак, ні котів, лише купа щурів, які серед білого дня гризли виснажені трупи, що лежали довкола. Ті, хто вижив, вже не мали сил ховати своїх мертвих. Канібалізм був звичною справою. Влада на це ніяк не реагувала.

«Сільський будинок в Україні, жителі якого померли з голоду в 1933 році» (авторський підпис). Околиці Харкова. Фото Александра Вінерберґера, ілюстрація із книги «Hart auf hart. 15 Jahre Ingenieur in Sowjetrußland. Ein Tatsachenbericht, Salzburg 1939»

Оригінальні фото Александра Вінербергера передано власником авторських прав Самарою Пірс.

Скановані копії фотографій Александра Вінерберґера із книги «Hart auf hart. 15 Jahre Ingenieur in Sowjetrußland. Ein Tatsachenbericht, Salzburg 1939» надані американською дослідницею Ланою Бабій.

Коментарі до фото надав харківський історик І.Шуйський.

Джерело: Радіо Свобода

Геноцид українців очима австрійця | фото

Related posts