Плюс 19 у Джакарті – це вже дуже холодно

Індонезія давно була однією з країн, які мені хотілось відвідати — ще з дитинства, коли тато читав розповіді про подорожі до папуасів знаменитого українського вченого і мандрівника Миклухо-Маклая. І ось нарешті, мрія збулася — я виграв ознайомчу поїздку до Індонезії. Звичайно для того, щоб дослідити бодай найцікавіші з 17508 островів, з яких складається країна, потрібні місяці і навіть роки. Тож за тиждень ми встигли побачити лише невелику її частинку, а саме столицю, Джакарту, і всесвітньо відомий острів Балі, який для багатьох асоціюється з тропічним раєм.

Розташована за 10 тис. км по прямій від мого рідного Івано-Франківська, Індонезія лежить з двох боків екватора. Та Джакарта і Балі розташовані у Південній півкулі, на межі між Південно-Східною Азією й Австралією, звідки від Балі рукою подати. З України немає прямого рейсу. З Києва дві години летів до Стамбула, а транс¬континентальний переліт до Джакарти із зупинкою в Сінгапурі тривав ще 13 год.

Перше враження від Індонезії — спека. На весь час мого перебування в країні прогноз погоди у Джакарті залишався незмінним: ясно, температура +35-36°С вдень і +25-26°С вночі. Попри спеку, тут рідко можна побачити чоловіка в шортах. Переважно ходять в штанах. Коли стовпчик термометра опускає¬ться нижче +30°С — одягають куртки. Мерзнуть! На зворотному шляху шкода було індонезійців у салоні літака, який кондиціонують. Вони одягнули светри, капюшони чи шапки і скулились від холоду, в той час як я сидів у самій футболці. Це й не дивно, адже найнижча зафіксована в Джакарті температура — +19°С…

Другим шоком була поведінка нашого гіда. Зустрівши в аеропорту “великим” мікроавтобусом, які тут дуже популярні (попри шалені пробки), він повіз нас до готелю. Я сидів в останньому ряду, а гід спереду зліва (на місці водія). Розповідаючи про місто, він періодично мало не на хвилину повертався до нас, примудряючись при цьому утримувати машину на своїй смузі. Лише через деякий час я помітив, що наш гід, виявляється, не водій, а керує машиною чоловік, який сидить поруч… Просто в Індонезії, як і в Австралії, рух лівосторонній, тож кермо в машинах розташоване справа.

У готелі „Мілленіум“, де поселились, нас частували місцевою екзотикою у вигляді традиційного супу з телячого хвоста, який закушували обов’язковим рисом і кокосовими чіпсами. А на сніданок була рожева каша з драглистими грудками із серцевини якоїсь пальми, сік гуави та саусепу.

До обов’язкової програми входило відвідування своєрідної бізнес-візитки країни, „Індонезія Експо“, з павільйонами сувенірів і різноманітних товарів, про експорт яких тут домовляються з іноземними підприємцями. За одного з них прийняли і мене. А отже, дарували різні зразки продукції (чай зі спеціями, пастилки для схуднення з місцевих трав, крекери з тропічних фруктів), особливо, коли не розуміли моєї англійської. Правда, я не завжди отримував те, про що питав (наприклад, замість мускатного горіха мені дали макадамію, ще якісь спеції). Шкода, що деякі продукти дуже важко перевозити на великі відстані, як-от зелений шоколад із зеленого чаю чи мангостин, який називають найсмачнішим у світі фруктом. Кілограм цих плодів обійшовся для мене, як іноземця, приблизно у 25 гривень, а в нас літра мангостинового соку коштує понад 800!

Ми також побували біля найбільшої в країні і всій Південно-Східній Азії мечеті Незалежності, збудованої у 1976 році і розташованої навпроти головного католицького собору, який в колоніальні часи спорудили голландці. Недарма гасло країни — „єдність у розмаїтті“. Тут мирно уживаються представники різних релігій: мусульмани, яких 87%, індуїсти, буддисти та християни і народності, які розмовляють 700-ми мовами.

Після двогодинного перельоту з Джакарти приземлилися в головному аеропорту Балі, розташованому за 15 км від адміністративного центру острова, міста Денпасар, і за 3 км від найпопулярнішого курортного містечка Кути, де й зупинились. Проживання в готелі — близько 45$.

У номері різні безкоштовні штучки, яких я ніколи не бачив і в американських готелях: зубна щітка, паста, станок для гоління, тапки і навіть крем для взуття, а територія готелю з великими басейнами, фонтанами, численними скульптурами та квітами нагадує райські сади. От тільки користуватися басейном після настання темряви, яка тут приходить рано, заборонено. Хіба якщо дуже тихо, без крику. Але не кричати, як показує досвід, важко. Від захоплення, звичайно. Коли над тобою пальми, повний місяць, кажани, а під тобою підсвітлена блакить басейну… Тут можна знайти і набагато дешевші готелі вартістю від кількох доларів — і до більш як тисяча (навіть з вертолітним майданчиком).

Через великі хвилі Кута — справжня мекка для серферів. Тут функціонує багато шкіл серфінгу, магазини, де можна купити чи взяти напрокат спеціальне спорядження. А ще тут безліч сувенірних крамниць, кафешок, мотоциклів, мопедів, підношень у вигляді невеликих кошиків з квітами чи фруктами, які можуть лежати прямо посеред тротуару чи навіть на підлозі у супермаркеті… От тільки алкоголь через великий податок досить дорогий. Найдешевше місцеве пиво коштує в магазині 20000 рупій (21 грн.), пиво із сиропом тропічних фруктів у барі — 60 грн., а коктейлі — близько 100 грн. Нічні заклади завжди повні веселої молоді; в основному австралійців, а також американців і європейців.

Наступні дні нас возили великою кондиціонованою машиною на екскурсії цікавими місцями острова. Минувши рисові тераси і бананові гаї низинної частини острова, піднялися на високогір’я півночі і відвідали ботанічний сад Ека Кар’я, розташований на висоті 1350 м. Там можна побачити деревоподібні папороті, бамбук, панданус, а ще, як і всюди на острові, багато монументальних скульптур, які зображають сценки із життя різних індуїстських божеств і героїв (Балі — індуїстський анклав Індонезії). Уже за кількістю і якістю цих скульптурних композицій (починаючи від Шиви і Ко на колісниці з величезними схарапудженими кіньми при виїзді з аеропорту) розумієш, що це багатий острів. (Балі непогано заробляє на туризмі, та й ґрунт, вкритий вулканічним попелом, родючий) По дорозі назад нам пощастило: зустріли велику процесію з нагоди фестивалю урожаю. Попереду йшли чоловіки у „спідницях“, граючи на різних музичних інструментах, а за ними — жінки з великими кошиками, повними тропічних фруктів, на головах.

Почитавши, що на Балі, яке вдвічі менше від Івано-Франківської області, 20 тисяч храмів, подумав, що це перебільшення. Але там переконався, що храми тут на кожному кроці. Здається, їх навіть більше, ніж магазинів і закладів харчування, разом узятих. Ми відвідали кілька найцікавіших храмів, у тому числі Пура Братан XVII ст., розташований в горах на висоті 1200 м на березі озера і присвячений місцевій водній богині, і найпопулярніший храмовий комплекс острова, Танах Лот (з балі — „земля у морі“), головний храм якого розташований на кам’янистому півострові, який заходить в океан. На жаль, неіндуїстам заходити у сам храм заборонено, але можна випити води зі священного джерела, яке витікає з його підніжжя. Легенда розповідає, що храм заснував у XVI ст. індуїстський святий, а охороняють це місце отруйні морські змії.

Традиціям острова була присвячена й екскурсія в Убуд — місто у центрі острова, яке разом з довколишніми селами вважається культурним центром Балі. Тут розташовані ремісничі майстерні та крамниці, три з яких ми відвідали: з виробництва ювелірних виробів, знаменитої тканини батику і виробів з дерева. Крім барельєфів, які зображають багатолюдні сцени церемоній чи побутового життя з ретельно виконаними фігурами і заднім планом, представлені дерев’яні скульптури тварин у натуральний розмір. У тому великих, як-от крокодили, леви чи комодські варани, на яких видно кожну лусочку. Ціна таких скульптур — кілька тисяч доларів. За словами продавця, їх купують переважно російські олігархи.

Найцікавішим же для мене, як для біолога, були відвідини плантації кави, де також вирощують какао й інші тропічні плоди: ананаси, папаю, мангостин, джекфрут, зміїний фрукт, вкритий коричневими лусочками, схожими на зміїні, і ваніль. Індонезія є четвертим за величиною виробником кави у світі, виробляючи 420 тис. тонн цього продукту щороку. Через розташування на екваторі, де температура майже не змінюється, тут можна побачити на деревах водночас білосніжні квіти, зелені та стиглі плоди кави…

А ще країна знаменита кавою “копі лювак” — найдорожчою у світі. Слово „копі“ індонезійською означає „кава“, а „лювак“ — назва азіатської пальмової цивети — невеликого звіра, схожого на тхора. Ці нічні тваринки відіграють ключову роль в отриманні кави лювак. Пройшовши через травний тракт цивет, кавові зерна набувають особливого смаку. Тваринки перетравлюють лише м’яку оболонку кавових зерен… Цивет стали спеціально розводити для отримання копі лювак. Але оскільки в неволі вони не вибирають найкращих плодів, як у природі, то і якість такої кави дещо нижча, як і ціна — 100$ за кілограм проти 700! Найнижча ж ціна копі лювак, яку я знайшов у столиці, Джакарті, становила 100 рупій (108 гривень) за 100 грамів.

Автор: Павло Кузик

Джерело: Високий Замок