Вінницька область
Розповідає: Луцишина Надія Дмитрівна,
1920 р.н., с. Крищинці, Тульчинський район.
Двоє нас, брат менший з 1932 року народження і я. Врожай-то був не такий весьма хороший. Засуха була, але всеодно можна було вижити. Але у зв’язку з тим, що все забирали, поставку щоб дати, та ще і якусь добавку, вобщем «вишептали» усе зерно. Приходили з района бригади з 8-10-ти чоловік та й ходили по хатах. Було таке, що люди ховали це зерно. Мій батько також ховав. Була піч така, а під нею ниша, то мій батько туди мішок ячменю всунув, а мама її замастила, усе замаскерувала, дровами заклала. Але коли батько пішов, бо ми на окраїні села жили, коли батько пішов у село і почув там, що скрізь із залізними палицями ходять і стукають, і в землю втикають, шукають того хліба, то прийшов батько і з мамою вночі розвалили це все. Витягли той мішок ячменю та сховали були на посівну, щоб посіяти було чим. Та вони прийшли, та забрали все це. А частину мама засипала в горшки такі великі, в них на весілля або на похорон варили обід… Ці горшки були на горищі, а мама у ці горшки та баночки… понасипала зерна. Та от прийшли, шукали скрізь, повисипали з цих баночок та горшків і забрали все, остались тільки буряки в погребі і гарбузи у хаті, може штук 15-20, оце все, що нам осталось їсти на зиму. Забрали усе, і притискали щоб у колгосп ішли. То сусід пішов, бо в нього шестеро дітей… Хто не йшов в колгосп, того розбирали, розбарохолювали, забирали все до зернини. Коли все це забрали, прийшла весна, а їсти нема чого. Мама там усі пожитки позбирала і поїхала під Дністро міняти, бо пухли з голоду. Брала все барахло, були коври, рядна домотканні, своє вбрання…. Це міняли і давали два кіло чогось… все що могла попромінювала. А з братом і батьком, брату було півтора року, 1932 року народження, то у батька попухли ноги, та й брат як на довбиньках ходив. А я ще трошки ходила, це було навесні, вже на літо, коли черешня поспіла, то я вкрадалася до діда свого, батькового батька, і збирала черешню поки могла втримати корзину. Все, що бачили, на городах збирали, копали, перекопували картошку, яка мерзла. Зараз вона викопується як свіжа. Брали, очищали її, пекли млинці з кукурудзи. Очищали кукурудзиння, зверху вони такі грубі, то брали середину ту і вирізали. Мама товкла в макитрі це і пекла. Їли, що бачили, бур’яни різні: кропива, лобода. А коли поспіли вже бурячки, такі, що їх проривали в колгоспі, бо мама ще й норму мала, та ще не вирвеш такого, як треба, бо позаду ходить бригадир по якості. Але все одно ухитрялися. Мама брала переднік, і брала який кращий буряк, та й приносила до дому. Я перебрала його, мила, а мама різала і в горщик ховала. Кропиву, спориш і варили таку баланду.
Нічого не було, все забрали. Корова була, та ми її жаліли щоб зарізати, молока не було.Були такі, що прийшли раніше у колгосп, служили і були при владі, то у них щось було. А хто не мав нічого, ті повимирали.Багато померло. По два-три мерці кидали в одну яму, не вспівали викопувати ями.На цвинтарі… така поляна, де ховали без ніякого знака, зараз там поставили хрест і справляється молебін. А раніше не знали, де хто був похоронений.
Найбільше вмирали малі і пожилі, що не могли добити самі собі. Найбільш крепші сусіди вивозили померлих. Всі боялися, ніхто не ховав, бо боялися. У кого щось знаходили, то все забирали, і їх забирали, і судили. Хто повернувся, а ось мого батька засудили за те, що служив у білих… Але батько вернувся через два місяці, а в нас забрали все зерно, і коней, і корову, і з хати нас вигнали. То я пішла до діда. Та ще й судили тих, хто приймав людей, яких вигнали. А мама завернула брата, відкрила скриню, а ключ випадково впав туди. Не змогли закрити хату, тому мама лишилася у хаті. Тих, хто настриг колосків, забрали, і вони не повернулись… пропали.
Не було такого двора, щоб хтось не помер. Багато, дуже багато повмирало. У сусідів батько помер одразу, а хлопчик лишився, йому було років п’ять. В його дядька було що їсти, малий хлопчик заліз до нього і щось з’їв, то вони вкинули його у погреб, і він там помер. Їздили, міняли на зерно. Їздили під Дністро, то так і виживали.
А хто його знає, хто його організував. Приходила бригада… 8-10 чоловік із щупою… Ніхто нічого не міг зробити. Усе забирали, ніхто не боронився. Померло два брати з нашого роду… Хто мав золото, срібло, гроші, зносили туди, здавали, міняли на муку, крупу. Це було в Тульчині, вони краще жили. Жаб не було довго. Виловили всі. Поїли котів, голубів, жаб, все це їли люди. Я ловила нюхів, бур’яни їли, бурячки. Якби раніше пішли у колгосп, то може і не було б такого. У тих, хто не йшов у колгосп все геть забирали, до зернини. А були такі багачші, що куркулями звали, то і в них все забирали і на торг, розпродували їхнє майно. У нас було шість сімей євреїв, то вони усі повтікали в Тульчин. А наш народ був коло землі, нікуди не рухався. Були жінки, що поїзда не бачили. Мені було 11-12 років під час голоду. Було таке, що крали. Було чоловік вкрав коня у сусіда, порубав його, склав у горшки і закопав. Та про це дізнались, його забрали і судили… Крали курей, свиней. Пропадали люди. Боялися, бо казали: великий гріх накладати на себе руки. То люди мучалися. Добували свого останнього часу. На Троїцу у нас поминальний день, тепер там відправляють обід за всіх вмерших і за Голодомор…
Записала Борисенко В.К., 2005 р.
Дніпропетровська область
Розповідає: Хмельник Микола Петрович,
1923 р. н., с. Оленівка, Магдалинівський район
Пам’ятаю, але не голод, а Голодомор. Людей морили голодом до смерті. Я тоді мав 10 років. Був страх Божий, скілько людей погибло з голоду. Яка там засуха! То всьо прикази Сталіна, який не любив українців і хотів їх масово повибивати. Ті грабіжники приходили і забирали все, що могли. Це пси Сталіна. Безсердечні виродки гарбали всю їжу в народу. Вони показували деколи якісь писульки, а шо там нашкрібано, ніхто не відав. Ті посіпаки Сталіна дозволяли собі все. Хотів – вдарив, хотів – плюнув на тебе… Вони мали пістолі чи якісь муфти, бо люди просто так не хотіли віддавати свій хліб. А вже як є оружіє, то є страх в чоловікові.
Були випадки, коли люди шукали пшеницю в димарях дома. А ще один випадок, коли Яким Самійло запхав мішок з мукою в колодязь. Як випхав міха з колодязя, і всередині багато муки було нормальною. У найманців були такі гострі шпиці, якими вони проколювали землю, щоб знайти щось. Так обходили все подвір’я з шпицями. Деколи зривали підлогу. Обшукували чердаки. Хто згодився з колгоспом, той не був голоден. Але потім, в кінці 33-го року, навіть тим, хто туда пішов, не помагали. Голова колгоспу і його близькі хорошо жили, а інші бідували. Одяг і взуття не забирали, а худобу забирали з патрохами: якщо не заховав десь в лісі, то і пропала твоя корова. Я свого коня тоді переховав в сусідньому ліску, але потім, коли вже зовсім не було продукту, я його забив з сусідою і з’їв за місяць з сім’єю. За то, шо чоловік вкраде як то називалось «п’ять колосків», то його садять до тюрми на 15 років або засилають на Сибір. На полі стояли солдати або прості запроданці і дивилися, щоб хто не взяв якого колоска пшениці з поля. А як хто взяв, то бив чоловіка, а потім здавав його партійним. Це були прості люди, які йшли за партію, або воєнні хлопці, які служили, щоб не вмерти.
А більшість села не йшли в колгоспи і того повмирали. Ніхто не хтів віддавати свого хліба в колгосп, свою корову чи козу, і невільно було їх тримати відкрито на подвір’ї, бо заберуть і не спитають. Приходили і по два, і по три рази. Вони не вірили людям, що нема вже їжі. А як стали на горбку і дивилися, чи йде димок з димаряхати. Якщо йде, то значить хтось варить їжу. Йшли і забирали. Їли кору дерев і бруньки, які топіру починали виростати на дереві. За зиму всі майже пси і коти були поїдені. По вулиці лежали каждий день нові трупи людей. Як то було страшно. Як вони той бідний нарід нищили. Бодай би їх позаливало. Хто жив близько до міста, той міняв все з дому на хліб. Хто пробував стояти в очередях в місті за пайком хліба. Але і тамка провіряли, чи є паспорт. А люди з села не мали документа, і їх вивозили назад в село. В Оленівці померло десь 400 людей. Я помню, всі сусіди померли. Моя матінка тоже вмерла в Голодомор. Та ясно, що виноват Сталін-сатана і партія, яка спеціально винищувала українців.
Записав студент КНУ ім. Т. Шевченка
Житомирська область
Розповідає: Рибалка Ганна Кузьмівна,
1923 р. н., м. Малин
Мені було тоді 9 з половиною років, і я пам’ятаю дуже добре голод 1932-1933 років. Урожай був високий тоді, але забирали, канєшно, все йшло під заготовку. Була назначена комісія: представник з району, а решта – місцеві. Ну ясно, шо із нашого села вислали кілька господарів, а скільки, я не пом’ятаю, тому шо тоді ніхто не вникав, в голові було одне – як наїстися, а-а, але шо було висилання із нашого села, це точно висилали. Усі, може, і не мали зброї, одного я точно пом’ятаю, шо він був з наганом. Да ніяк селяни не боронилися, як вони там могли боронитися, село затуркане. Приховували зерно, але у більшості находили його, шукали даже в печі в горщику і то знаходили, але вони шукали в основному те, що позакопували. Оцими ж, як вони звались, щупами. Ну я ж кажу, ще оце пом’ятаю мого однокласника. А його батько вишукував оце все, як це ж його звали? Ага, прізвище його було Тарасенко. Ну, наприклад: до нас приходили троє, але ходили й по четверо і по п’ятеро. Двоє стояли, а третій ходив і шурхав цю долівку, думав, шо там воно ж провалиться, ну ясно, шо нічого не знайшли. Ну, хто де вмів, і на печі, і в клуні закопували, і в сараї, бо в сараї знайшли у одного. Він закопав, а зверху наклав копицю сіна, але ж воно видно, шо те сіно недавно складене, бо вони скинули копицю і найшли ту яму, де були закопані ці мішки з зерном. Худобу не знаю, чи одбирали, а оті речі, шо їм сподобалися, забирали. Ну, оце за «п’ять колосків» судили, я не знаю, скільки років давали, але судили, давали тюрму за ці «п’ять колосків». Наприклад, картопля, уже де оставалося, вона ж була мерзла, і ці буряки теж мерзлі. І люди ходили їх збирать, і навіть оцього мерзлого не дозволяли. Ну, мабуть… це нарошно така політика була, шоб поздихали більше у нашому селі, то не дуже багато людей померло, місцевих не дуже, але померли з голоду. Був визначений так званий об’їзжчик. Йому давали коня і він на цьому коні з батогом їздив, як дітвору застане, ну як не всі утечуть, так же він конем, канєшно, шо дожене та батогом лупив, ну мені не попадало, а таким, як я, попадало із моєї компанії. Частина йшла в колгоспи, оті, у кого не було зовсім нічого. А такі селяни, які мали свого коня, свою корову – вони не хотіли. Бо я знаю, шо у нашого дідуся була пара коней, це він считався такий більш заможний. Та батько мій записався в колгосп, у нас не було коня, бо ми дідусевим виробляли. Став ото казать, я ж комуніст, а батько не в колгоспі, і дідусь записався тоді. Так силою вони все рівно забрали ті коні, то дідусь плакав, як він пішов на них подивився, які вони клячі і в яких умовах ті коні живуть. Ну, оце, шо я розказувала, ці випадки були навесні 1933. То в основному оце в нас помирали навесні, і в нашому селі навесні вмирали, бо нічогісінько ніде не було, то в 1933 оце у нашому селі я сама, особисто сама, бачила оцих мертвих людей.
Ну, оце ж, ці активісти і не голодували, у них і не відбирали нічого, тому шо вони були задіяні в цій комісії, а потім ті, шо, ну, допустім, голова колгоспу чи бригадир, керівники ці, то вони не голодували, бо в їх нічого не забирали. У кого шо. Ну наша сім’я вижила тому, що в нас була дійна корова і бик сементальської породи. Сірі, такі здорові. І корова оказалась ялова, і вони були змушені продати оцього бика, шоб купить таку паршивеньку коровоньку, але вона доїлася. Я ж кажу, четверо дітей, і у дідуся, і в дяді уже попухли ноги. Я пам’ятаю: мама виміняла корову і оце цим молоком спасалися, таким чином вижили, оце корови спасали. Ділилися люди між собою. Я пам’ятаю: продуктів ніяких не було, оце шо мама наварила оцього борщу з бур’яну, але були там і картошинки, такі, трохи більші за горох. Це та картопля була насипана в діжці і це вибирали цю картошку, вже її ніхто не чистив. Моїй сестрі десь було 5 років, ну вона: «Мамо, їсти, мамо, їсти», а їсти нема чого, то вона стане під дверми і гуде. А тут прийшла якась жінка, як кажуть, прохачка, ну видно, ще хуже, може, в неї дома нічого не було, то я пам’ятаю, шо мама насипала їй борщу, вона сіла там надворі і їсть. Таким чином ділилися, як у кого шо було, ділилися. Оце ж у нас дідусь, то в нього попухли ноги, він жив із батьковою сестрою і батьковим братом, так у їх трошки більше було їжі, бо дітей не було. Вони отдавали його їжу нам, пока в самих не почали пухнуть ноги, ну шоб не подохли ми, дітвора, а коли мама корову цю вже поміняла свою, то тоді вже ми їм давали молоко. Ну цей бур’ян, тоді лобода, пшінка, кропива, це я добре запам’ятала, шо це ми таке рвали і їли, лушпайки від картоплі, які ще залишилися,все йшло в хід, качани – осередки від кукурудзи. Люди їли граків, собак, котів…
У нас село, хутір Підгора називається, тут не дуже ж багато людей жило. То Федя Барченко помер, потім баба, забула, як її звуть, тоже померла. Це вони з голоду померли. Кілька осіб, я не пам’ятаю, тоді з дітьми на цю тему ніхто не говорив.
– А відомості взагалі є?
Не знаю. Архіви, по-моєму, не збереглись у нас у селі, потому шо кому треба якісь справки було, то їх востоновлювали, ну брали свідків і казали, шо архівів не збереглося. Чула, шо собак і котів їли, це чула, але шоб їли люди людей – не чула. Це, значить, сільрада виділяла підводу. Ну, як хтось помер, ішли заявляли у сільраду, а сільрада вже в колгоспі брала підводу, запрягали там коня і везли скільки душ сьогодні померло, ото всіх в яму, ніяких домовин не робили, просто так складали в яму і закопували. На другий день знову… Ну всі знають шо це влада винувата.
Записав Балинець Артур,
студент КНУ ім. Тараса Шевченка
Запорізька область
Розповідає: Карпенко Іван Михайлович,
1923 р. н., народився в с. Августинівка (Каганець), пізніше – Ленінське Запорізької області, на час запису проживав у м. Немішаєвому Київської області.
Голод я дуже добре пам’ятаю, бо мені було тоді 10 років. Ходили з батьком і з матір’ю на поле видовбувать картоплю, вона померзла, видно, не вспіли вбрать. Причина голоду, я думаю, – це політичне діло. Голод був, і був він іскуственний. Люди уполномочені приходили, «ячейки» називались. Помню случай. Зайшла одна бабушка, а я був з братом меньшим на печі. І каже мамі: «Доцю, дай що-небудь поїсти». А мати саме зварила супу з мишію (бур’ян). І пляциків з мерзлої картоплі напекла. Вона поїла, а найбільш мене поразило те, що вона придушла ногу отако своїм пальцем, а вона така пухла, аж яма образовалась. Батько з матір’ю ховали початки кукурудзи у стріху. Як до нас приходили ці, то не найшли. Но скікі ж ти їх заховаєш? Каменевич Данило, сусід наш, отако ми жили, а тут він зразу, я у віконце бачив, як до нього приходили, і забрали все живе і с’єдобне. Всі люди говорили про те. Пеня Владімір був, одна нога в нього не розгиналась, отако була, він харашо жив. Но на нього донесли. Однажди вночі приїхав до двору, ну їх тогда так і звали – чорний воронок – забрали і по цей день не знають, де він дівся. Видно, доніс той, хто хотів з нього шось мати. При мені не було, шоб били, но зброя – гвинтівки в них були, і все забирали під чисту. Не знали людей, шо приходили, ніхто не знав, хто вони і звідки. Приходили цілою кучою, три-п’ять чоловік, по-різному. Рушників, одягу такого і не було, бо продавали все таке в Запоріжжя. Не було в нас такого нічо – то і не отбирали, а в людей других, конєшно, забирали. Судили за колоски – чув розговор такий, шо за п’ять колосків хто ходив збирав – його судили. Не можна було збирать, а єслі збирали, то надо було віддавати в колгосп. Люди не всі хотіли іти в колгосп, в нашій хаті були збори. Так і так, мол, ви обязані йти. Я на печі лежу отако і все чую. Казали, все будуть ділить. Людей було багато в хаті. Тут я з братом на печі був, а в тій хаті ото вони, багато, повно людей. Худобу трудно було заховати. Но знаю, шо було отак. Клуню з усіх сторін обставляли соломою, очеретом, палками всякими, но вже як зареве – то заберуть. Вдень і вночі приходили, без кінця шукали, і всьо. Умирали люди постоянно. Яка там опіка. Самі виживали, хто як мог, або як добрі люди поможуть. Я б сказав, шо в нашому селі не було таких, шо не голодали.
Ми вижили защьот мишію (бур’ян) і мерзлої картошки. Помню, з батьком косимо, а зімой товкли в ступі, трохи отако його віяли, і було вмісто пшона. А з мерзлої картошки мама пекла пляцики. У нас була велика сім’я – сестра, брат, другий брат, Андруша і Тамара. Так шо в нас не брали корову. Коні, корови батько зразу віддав. А потом була коровка, як заново добута. Часом продавали трохи молока, ходили продавать гуртом, шоб ніхто не обікрав. Допомагать було нічим, бо в самих – самі пляцики. Родичі були за Дніпром, там тоже голодували. Хто шо міг – те й їв. Я товк сам лічно у ступі мишій. Батько тоже його товк. Полову з мишію давав корові. Благодаря тому мишію ми й вижили. Люди їли горобців, ворон даже. Брали сітки і на скирдах ловили, а вони отако – пух. Можна було в місті продати молоко і виміняти на одежу, обув і сіль. В містах було трохи легше, бо в горожан були гроші. У нашому селі похоронили багато. По 2-3 чоловіки кожен день на кладбище везли. Шоб не валялися люди, мусіли всіх хоронити. Там ставили хрести, не підписували. Поминали, як обичних собі людей. Мама була православна, но в селі церкви не було. Бо невелике. Тоді такий розговор був, шо це правітелі зробили голод, правітеля називали – Сталін.
Записала Ніколенко Тетяна, студентка КНУ ім. Тараса Шевченка
Київська область
Свідчення: Жигадно Оксани Андріївни,
1926 р. н., м. Боярка
Голодомор – то таке страшне, шо хто живий остався, до смерті буде помнить. Та які причини, коли в людей все начисто забирали, а якби і душу можна було забрати, то комуністи і те б украли. Та отак приходили раз, потом ше раз, коли бачуть, що не вмирають. Приходили голодранці та деякі, що приходили в село і нікого не знали. А були й такі звірюки, як ото у сусідки брат був двоюрідний, то оце вуса не росли, зелений, то він у другій хаті жив, а в селі то шо не хата, то куми, родичі, то він до тітчиної хати приходив. Як ото такий активіст і у родичів забирав. То тітка його прокляла, як він другий раз прийшов з чоловіками, чисто друзі його прокляті були, так вони підводою у той день через дамбу їхали, а вона ще в той час не замерзла гарно і в той же день утопився.
Їх звали активістами, швідьками, комуністами. Не вмирали ті, шо ходили, а також євреї. Вони в нашому селі шинок тримали, а коли голод почався, то з шинку зробили Турксеб і міняли золото на зерно. А де ж в селі те золото? Біля річки, хто там жив, так і жаб варили, і очерет, поки молодий, то під корнем сантиметр десь солодкий, наче огірок, то їли. Так оце ходили власті і витоптували той очерет, то вони ж про очерет начальству не звітують, але все одно ходять і витоптують, і випалювали. Ну як коли це все тільки почалося, то деякі жінки ходили, мабуть, в різні другі села по два дні, у кого діти малі і сир з кози несли у пазухах. Так на дорогах власті, де стрінуть, так витягали і топкали, вони ж його такого не їли. Сталін, мабуть, то як помер, то вже й життя почалося. У 33-му році вимирали цілі сім’ї, цілі села. З сіл йшли в район в надії на смітнику знайти хоч лушпиння з картоплі. Але вже нічого їстівного не було. Люди вмирали, падали на ходу. Люди ходили сонні-голодні. Батько помер. А біля річки була бойня, де худобу різали. А щоб люди не брали відходи, поливали карболкою. Пішла моя мама, назбирала там вуха, ратиці. Принесла додому, пошкребла і зварила (карболка то отрута, щоб запаху не було від рештків). Поїли – і мама померла, а я, мабудь, з’їла небагато, бо осталась жива, а були галюцинації, бо мені здавалось, що кругом мене лазять гадюки і жаби. Я була мала і не розуміла, що мама вмирає, стала тікать від гадюк і кричать, і на порозі впала, знепритомніла. А моя старша сестра в той час пішла з сусідами в ліс, щоб нарвать трави, називали левурда, що часником пахне. Прийшла додому, мама вмерла. Їздила підвода, збирала мертвих, завернули маму в рядно й повезли. Там стояли чоловіки, біля глибокої ями. А ми, діти, стали голодні, отупілі, нічого не розуміли, що то діється. Нашу маму вкинули в яму, а ми даже не плакали. А коли пішли додому, настав вечір – темно. Аж тоді до нас дійшло, ми зрозуміли, що мами вже немає. Ми стали плакать, кричать, звати маму, отак сиділи, кричали, що якби не сусіда, то, мабудь, серця б полопались. Сусіди нас заспокоїли, погодували й розійшлися. Досками забивали вікна, а бур’яни повиростали вище хат. Були села мертві. Але недовго так було. Влада навезла людей з Росії і з Білорусії. Заселили. Потім розказували, що з Польші хотіли допомогти голодуючим на Україні, але радянська влада сказала, що в нас голоду немає. В Олександрівці багато жило євреїв в той час, але в голодні роки ні один не вмер…
Записала Перерва Анна, студентка КНУ ім. Тараса Шевченка
Полтавська область
Згадує: Гавриленко Михайло Павлович,
1919 р. н., смт Котельва
А чи пам’ятаєте про голод в тридцять другому, в тридцять третьому році? Та добре знаю. Те, я щитаю, це іскуствений голод був. Ну я же можу сказать, у нас сім церквів було тут, у Котельві, і в каждій церкві повно хліба було, а люди з голоду здихали. Мельниці були попечатані, і вітряки стояли тоді усі попечатані, хліба возили з будкою двадцять, а ні тридцять-двадцять хлібин, так його ж не можна взять. Ну оце ж так… А картошку забирали, коні в колгосп. О… А хліб забирали, ходили бригади. Буряки забрали сахарні. Бригада така – сімнадцять чоловік, а мо, й більш. Отака збирана. Штаби були, понятно, штаби. У штабі главний, которий їм давав наряд, а бригада – це ходила, там старший був. На нашім селі були в бригаді Швидкісний, то Гнилосирівський, то Молохівський, отакі. Ходили забирати, ну, піка така, загострена, отак ручка, отою пікою, значить, шука скрізь, чи ніде нема закопано нічого. Хліб ховали. У нас, допустім, то мати ховала хліба, тоді були печі, отакі, ну в нас і щас то є. Там комин то… Тоді значить вона, мати, туди кілограм двадцять жита, а на печі ж стара квасоля лежала, мак, цибуля висіла… Я прийшов з школи, і один мій товарищ там, Шеремет. Ну а мати нас на піч сує… Шоб не шукали тіпа, понятно… Та отож клуня була, там, де паша була, комора, ну де можна було шукать – шукали. А в хаті ж долівка ж була, не було полу, о… і ото все ж кажуть: «Мо, де захований хліб». Дай я дорозкажу… Ну я, значить, поліз із Павлом цим на піч, мати нас запхала… Може, ніхто із бригади не полізе на піч, понятно, о… А ми посідали це ж з Павлом, ноги позвішували. Каже один з бригади: «А ну пішли, з чим вони борщ варять», у піч полізли. Ну, в печі варили борщ. Потом витяга ото той борщ, який там той борщ: «О!.. Ще вони голодні, каже, паразіти, ще борщ варять, о!». Ну й шо ж, а батько втік уже. Не було батька в нас, а потім він у колгосп таки пішов… Батькові давали хліба, вони шось робили. Батько іскупив конячку негодну, а тоді йому дали ставок чистить, оцей, тепер воно Йвановка. Ну, а батько конячку купив, а коням давали ото отруби, оці висівки, два кілограми на коня, а батьку ж давали там юшку чи хліб, ну як робочим жи, у колгоспі ж. То оце оці, значить, отруби возив батько додому по очереді, то ото тим ми вижили. Там батько розказував, вони по очереді, там душ дванадцять було, по очереді ото додому ті отруби возили. Це вже начало літо було. Батько розказував, шо й за коньом люди гнались, а він як ужарив – і втік тоді. Но в нас була там баба така Когушка, на Савинцях. Прийшла, значить, к Великодню… вона часто ходила тоді, у нас не було нічого, но осталось трохи картошки, батько тоді давав трохи. Прийшла Великодними святками ця ж баба. Та каже: «Дай шо-небудь, я їсти хочу». Та шо я тобі дам! Ганна її звали, а мати моя Варка була. «Та шо я тобі дам, Ганно?» «Та хоч шо-небуть, я вже давно не їла». А шо ж, а чим ти оце живеш? «Якби ти знала чим я живу. Як повезуть мертвяка, а я його, – каже, – откопаю, наріжу скіко нада, м’ясо». А мати тоді, значить, злякалась дуже, о, та й каже: «Ой-йой-ой, це ж правду ти кажеш?» «Правду». Ну шо ж, мати шось дала їй там. Вона пішла так. А ми сіни позасували всі. Сіни засунені були. Люди? Ну я буду казать. То щитай оце у нас ніхто не пощез, у Клеменка в хрещеного рядом усі лежали пухлі, ну, вижили. У нього були козенята, якось та видихали, дальше, Бузь Максим, а син Андрій, то померла його жінка, троє дітей, і батько й мати померли. Як хоронили? О, там жи ж гребля була, по ту сторону й вода в 1933-му була. Води дуже багато було. 400 грам хліба давали, чи зерна, чи хліба за те, шо мужик привіз мертвяка й схоронив. Ой, Господи милостевий, в чом ті обряди? В яму кидали так, і не одного кидали. Ну слухай, оце ж у Кузі, я кажу, п’ятеро вмерло. Ну ото в Петра Гнилосир, як його по батькові, не помню. Там умерло значить скіко? Теж п’ять душ, осталась одна Марина – дочка, а три хлопці, дід і вона померли.
– А Вам не відомий такий закон – «про п’ять колосків»? Ви нічого такого не зустрічали?
О! Та це чипуха. Це було і після войни, ця справа не тіки до войни. Стояли вишки на полі, шоб видно було, де хто шо робе на полі. Ну ото, значить, як хтось там вийде на свою ниву й ріже колоски й впіймали його, то судять. Охраняли поле, ну це як вловлять, тут кажуть «враг народу», його як заберуть, то його й нема. Ото таке було, значить. Був тоді Гнилосир Грицько – об’їщик і Салашний Іван. Окружили тих, що колоски зрізали, на коні ж, у них була пльотка чи шо там, я не знаю. Баби плачуть, дітвора кричить. Ну я й кажу: “Шо ви робите?”, а я цього Івана Салашного знав, як на Спаській жили. “Шо ж ти, – кажу, – Іване робиш? Тож наші діти, шо ти робиш?”
– А Ви не знаєте, що таке “Торгсін”?
В Охтирці був Торгсін. Щербачка баба, то вона в Охтирку ходила пішки, ну видно ж десь шось було трошки, то в Охтирці обмєнний пункт був нащьот золота. Скіко там давали, я не знаю. Хліб давали. То баба оце несла, значить, 4 пуди з Охтирки пішки. Оце оклунок піднесе, положе та й дальше, так ішла з Охтирки. Ну, моя мати не ходила й батько, в нас не було золота. Те! Які пам’ятники? Хто їх помина? Про їх і не балакали. Воно закрите було все. Ніхто нічого ні про шо не балакав, і я не знаю, січас десь хрест поставили, шоб люди не бачили. Та про голод мовчать усі, хто й знає. Було таке: приїжають оці ж три хлопці на машині «чорний ворон», її так звуть, вобщем, виїжають сюди до кого, ну там сказали чи офіційно, чи як, я вже не знаю. Витяга цей же, старший, конешно, в кабіні сидів, витяга записку відтіля: «А в вас такий є?» Фамилію його й батькову зачитує. А той, шо ніс юшку, чи суп, та й ложка впала. Перелякався. Забирали ж. “Садітесь у машину”, – каже на нього. Він туди в будку сів, а сам він сів в кабіну й поїхали. Та й по сей час я не бачив його. Ну слухай жи. Я так думаю, ну я ж не буду брихать. Біломор-Канал хто викопав? Хто? І цигарки були такі «Біломор-Канал». Хто? Там тачкою копали. Тракторі, таких не було ж тоді. Тачка, лопатка й кирка – і нада було канал зробить, шоб вода пішла з Білого моря.
– А Ви кого взагалі вважаєте винним у загибелі багатьох людей – владу чи неурожай?
Та який там неурожай? Як повно хліба скрізь було тоді. Влада! Нарошне! Голодомор іскуствений був, ото і все, більш я ніяк не понімаю.
Записала Пономаренко Тетяна, студентка КНУ ім. Тараса Шевченка
Сумська область
Свідчення Варвари Тимофіївни Ющенко,
1918 р. н., с. Хоружівка, Недригайлівський район
Як організували колгосп, батьки відразу ж пішли. У 1932 році ходили бригади по 5-6 чоловік і все в людей забирали. У нас тут організували «Спартак», була комуна, кілометри чотири від села. Були там активісти. Були жінки, такі «герої», що дітей викидали з вікна. Одну з них недавно поховали – так, бідна, страдала, так уже мучилася, і в лікарні, і скрізь, що, не дай Боже… Була дуже грішна… Ходила та бригада до людей із залізними палицями, ширяли ними одразу під поріг. Зерно шукали. У зерні діло було! – продовжує Варвара Тимофіївна. – У моєї тьоті рідної було троє дітей, хлопчиків, і чоловік. Прийшли вони, найшли торбиночку зерна, як казали, рукавець… Було воно сховане в грубі коло печі, ну хтозна, мо’, кілограмів шість, мо’, вісім. Зерно забрали і чоловіка забрали – за те, що сховав і не признався. Посадили його в тюрму, били його там, місяців через три повернувся хворий, як оце називають, грудна жаба. Переночував дві ночі, на третю ніч каже жінці: «Гукай хлоп’ят, я…» – та й помер. Шукали, Боже мій. Раз, знаю, до нас прийшли, а дома не було ні батька, ні матері. Заставляють мене лізти на хату, бо там було сухо, вимазано для зерна. Коло хати драбина була. Я лізу… Один зі мною. А їх п’ять лобів стоїть мужчин, тоді вони мені такі страшні були… Тільки знаю, як боялася я. А вони все шукали, де ж заховано. Один під сіно шурнув ключкою, а вона й посунулася. Затупали ногами всі, а сусід, дядько Іван, підійшов і каже: «Хлопці, оце в нього там землянка була, то там тепер яма, через те ваші ключки лізуть». Ну тоді вони пішли. Боже сохрани! Їли в голод листя з липи, пекли з нього такі «маторженики» (коржики). Корови спасли людей. У нас була добра корова, більше 30 літрів давала молока. А ще батько закопали зерно на городі в дерев’яній діжці, вона вистояла, і тоді ми весною на таку саморобну драчку тертушку його драли і так вижили. А людей багато, ой багато померло з голоду… Люди їздили в Росію міняти чи одежу, чи полотно. І пропадали там десь у дорозі. Такого багато було… Учитель у нас був, Анатолій Костянтинович, українську мову читав. У нього жінка померла. А двоє дітей в голодовку були малі. Кожен день ми давали йому молоко, він усе, було, каже: «Ви мої спасителі, ви спасли мою сім’ю». Люди помагали одне одному. Сиріт забирали родичі, сусіди. Я часто кажу – які ми тепер переробилися. Українців тепер щирих нема… Було, мій дід Гордій ще молодим доглядав за бездітними дідом і бабою, помагав їм усе…
Запис зроблено Борисенко В.К. у жовтні 2003 року
Харківська область
Свідчить: Островерх Микола Михайлович,
1918 р. н., народився на хуторі Замірці Дергачівського району, на час запису проживав у м. Борисполі Київської області.
Пам’ятаю, ще трирічним хлопчиком в 1921-1922 році, коли був великий неурожай, тоді був голод. Діти і вся сім’я їли те, що наросло, лобода, кропива, все перемелювали чи перерізували і ліпили лепьошки, пекли і дітям мати роздавала. Це 1921-1922 роки. А 1932-1933 року – внаслідок того, що були порушені рішення правительства на місцях при проведенні колективізації. Деякі села були колективізовані, усуспільнені, всего, что било живного у населения, кури, гусі, коні, корови, вівці і т. д. А ті села, де було все усуспільнено, відправляли все на місто, здавали, а селяни оставалися без нічого, тому там був великий голод, у нас на хуторах бідно жили, але, як говорять, виживали. Я, наприклад, це мені 14 років було в 1932 році, я сутки полтори в Харкові стояв в черзі для того, щоб купити хліба, так як не хватало. Приходили вооружониє, ну міліція, мабуть, которая забирала все подряд, особенно у тих, кто не поступал добровольно у колгоспи.
В нашому колгоспі всіх, котрі працювали, в обід кормили – і перше, і друге, що мали в колгоспі. На перше давали суп чи борщ, на друге – кашу, не обязательно каждий день с м’ясом, м’ясо дуже рідко. Ті, котрі не хотіли робити, ті не получали, а раз не получали, значить голодували. Мати і батько йшли з колгоспу, несуть все, що получили собі на обід, і братья і сестри ще работали. А я часа два-три поработаю, помагав там на конюшні чи на коровнику, мені часть теж доставалась, а після обіду я в школу біг. А за збирання колосків іногда проскочить, а іногда і могли засудити. Були і такі випадки. Ще у 1928 році, ще не було постанов, але було таке – спільний обробіток землі. 10-15 господарів мали тягло, об’єднувались, сіяли загальними силами, собіралі роздільно. Називалось це спільний обробіток землі. А вже коли началась колективізація, було об’явлено о том, что добровольная колективізація. В окремих селах принудітельно с оружием собіралі, так било первоначально. А 60 дворів оставалися індивідуальниками, їм ще хуже було, потому что їх налогами обклали і вони нічого не могли зробити. В очереді у 1932-1933 годах стоял в городе, було дуже багато сиріт, може, з сіл прибігали. Но в то время как раз било прийнято рішення правітельства о ліквідіції беспрезорності, просто вилавлівалі і заселяли в приюти. У нас тільки в с. Дергачах було два приюти, ето раз, друге – знаменіта камуна біля Харкова, це все було для того, щоб не було безпрезовніков. У нас все, що було сьєдобное, все ростения, коториє виростали і їх можна було перетворити в їжу, перемолювали, перетирали і смешувалі с остатками шелухи жита або пшениці і получали лепьошки. Винуваті ті, коториє на місцях іскривляли лінію держави, вказівки про колективізацію, про об’єднання господарства, вони і винуваті, забирали все із домівок, худобу, сім’я не могла прожити. У нас в Дергачах людоїдства не було, але я чув, коли стояв у черзі за хлібом у Харкові, чув такі розмови, що в селах є такі випадки, коли убивали дітей для того, щоб спасти остальних. А в нас не було, по тій причині, що в нас об’єднання не було…Якщо до Вас в хату заходили і забирали продукти, де б ви їх ховали? Ховали в сіні, в соломі, а були такі, де копали вночі яму під сіном, щоб потім можна було достати. У нас сім’я велика. Ті сім’ї, які підверглись розкулачуванню ще до Голодомору, до 1932 року. Тих арештовували і всю сім’ю вивозили. У нас на хуторі тіки одну вивезли. В нашому районі забирали тільки коней і биків – як тяглову силу, а корови і вівці все оставалось. Допустім, у нас на сім’ю вісім чоловік була одна корова, п’ять овець, дві свині, одінаковий налог був навіть на курей. Перелічували: «Сколько у вас курей?» – «Двадцать». Столькото яєць і здать, позже всі яблуні і вишні були перелічені. Були так називаємиє комерчіскіє магазини Торгсіни за золото. Батько матерене і своє кільце відвіз і привіз около пуда муки. У кого больше золота, ті більше получали.
Торгсін – це що?
Це торговий сіндікат за золото, здайош і получаєш продукти, потім комерчіскіє магазіни відкрили.
Записав студент КНУ ім. Тараса Шевченка
Херсонська область
Розповідає: Велика Катерина Архипівна,
1925 р. н., с. Блакитне, Високопільський район
З селищної ради села Блакитного приходили представники – 3-4 чоловіки, трусили зразу зерно, шукали у хатах. Наших сусідів вигнали, нічого не знайшли і вважали їх куркулями і вивезли на балку та викинули там взимку. Тепер до нас прийшли і намітили нас тоже туди вивезти, за те, що ми якоби ховали хліб, у нас ніякого хліба не було. Якщо вже не хватало їжі, то мама із старшою сестрою ходили, ще в нас були речі, що можна було виміняти і хліба, і квасолі, і кукурудзи. Також люди різали коней і ми вимінювали цього конячого м’яса на речі. У сусіда, діда Шолоха Семена, забрали швейну машинку ручну, забрали посуду… Забрали також в нас корову, коняку, ото було в нас який там інвентар – батько відвіз туда, в колгосп. Землю забрали, все конфісковували. Осталися ми абсолютно без нічого, од з цих пір і начинається Голодомор. Нема нічого, зима, холодно, голод. Восени не сіяли, не орали, нічого не робили, у кого лишилася корова, то коровою обробляли землю, но сіяли вже вручну, загрібали граблями, бо не було чим оброблять землю. Як розкуркулили сусідів, багатьох із села вивезли і вони не в змозі були прожить там, в балках, та поїхали у Кривий Ріг, хто поїхав на Урал, де в кого була яка рідня, туда і повиїжджали. В голод вживали таку траву: грицики, козельки, бабки – рослини на балці так називалися, оце все їли, весною даже просуренки, так називається, маленькі в них такі головки в землі, їх зараз називають подснежниками, вони рано-рано сходять і в них в землі такі цибулинки. Заячі вуха ми їли, це така рослина. Ні, людоїдства не було, но людей померло дуже багато – і старі, і молоді, і малі, всі померли цілими сім’ями, у кого було дітей багато, а чоловіків мало, у нас то було двоє чи троє мужиків. Ну в основному нас спасав батько, ну і зі своїми братами, у батька було п’ять братів і три сестри, то це їхні чоловіки допомагали всім – один одному. Як мерли в голод, то ніхто нікого не хоронив, уже не було сили, оце як померли люди, так клали на возика і на кладбищі був склеп. (Давно-давно жили дід та баба, в них була велика сім’я, дід викопав величезну яму і зробив у тій ямі отакі два склепи із землі, як ну плити, померла його бабуся він не закривав цей склеп і зробив у ньому двері і все це так називалося склепом.) Ці двері закривалися цепком таким, він кожен тиждень ходив, довго туди ходив, знімав з неї платок, кофту, фартух, і виносив просушував, і вона була похоронена в труні, забороняли йому це робити, але він не послухав, пройшов рік чи два, це було перед самим Голодомором, помирає цей дід, його тоже туди похоронили і закрили тепер. Як настав цей Голодомор, не було як хоронити, так вони везли мерлих, откривали цей склеп і складали отам ціх всіх людей, зразу складали хорошо, ну без трун, без нічого і все оцей склеп був повний-повнісінький. Що вже не могли туди вмістити, то вже начали хоронить в інші ями.
Зараз цей склеп десь там є… Уже, наверно, зрівнявся, бо казали, що на церковні свята там якісь духи ходять. Ми згадували, вже коли колгоспи організовані були, що це було? Чого це так було? Кажуть, що в другій місцевості був і хліб, було і все, звідки ходили туди і міняли, що в кого було – посуда, в кого речі, одяг. Річка дуже спасала. Ловили й їли раків, ракушки і видирали з них оце м’ясо, мололи. Моя сестра середня – тільки сонце зійде, вона вже бродить, вона всю річку обродила і знає, де які камні лежать, бо вона там ці черепашки найбільше наловлювала за всіх. І на річці дуже багато росло, оцей очерет молодий, він дуже вкусний. Вони отако його рубали і оце воно солодке. У річці росла осока, трава й оце вона зараз солодка. Так оце ці ракушки, оці трави споживали, а топили оце ж соломою як була, а соломи нема, то цей курай різали.
Записав Прокопчук Артем, студент КНУ ім. Тараса Шевченка
Хмельницька область
Розповідає: Чиж Ганна Григорівна,
1923 р. н., с. Гальчинці, Теофіпольський район
Той 1933 року голод то я мало пам’ятаю, бо мала ще була. Мені десятий год пішов. Помню, що забирали люди врожай. Якісь повноважені понаїжжали і гуртом собі з своїми тими начальніками, таких 2-3 чужих, а ше своїх трошки, тай так ходили по хатах і забирали самоправно. Як шо сушиться на п’єцу, то гет зметут. Дитина сидит скраю на п’єцу, не дає, малесенька дитина така, шо ше нать не вміє ходити. І каже: «Не бери папи, не бери папи» [хліб. – В.Б.], але сьоравно забрали ту папу. Змели з п’єца й усьо. Отак не єдно розказували, шо так зробили в них. Саме більше то тих брали, як то кажуть куркулів, отак обдядьорили, шо вони висилали їх, то вони і босі, і роздягані поїхали, і голодні. Я тіко так пам’ятаю трошки. Приїхала вчителька до нас і всьо село обійшла, ніхто не хоче прийняти її на квартіру. Нать не хоче ніхто прийняти, шоб переночувала. Якраз тоді батько мій йшов з роботи, то забрав її, вона переночувала в нас, мама зварила бараболь там. І так повечерали. Вона стала рано і каже: «Господи, куди, – каже, – Господи, куди я вже піду, тре йти до школи мені». Заставляли в колгоспи йти. Каже, якшо не йдеш в колгосп, то виганяли з хати. Тут баба Гапка коло нас. Стара вже така баба. То в неї була корівка, но вже тільна була. Забрали ту коровку, з хати вигнали, всьо спродали як має бути. І баба так і вмерла, як-небудь десь там. Загортали все. Прийде до комори, чи ти хочеш, чи не хочеш дати, а загорнули – і всьо. То забирали не тільки їжу, а й одежу й худобу в колгоспи. Знаю, шо Петро Глушук коло нас, то в нього була старенька мебель, як він поставив ту хатину. А то бачу така гарна канапа викрашана, така виробляна канапа славна. То каже Панасихи. Спродували Панасиху, то він забрав. І постіль така славна…
Я збирала колоски, я ше до школи не ходила. Ходила в 1-й клас, но літом, як були колоски я вже не ходила до школи. Но нас брали. Каже вчителька: «Йди, бо там піонервожатий приїхав, – піонервожатий чужий був, каже – йдіть і туди сходьтеся, і то підете, приїде підвода і будете збирати колоски». Ми ходили збирати і так на підводу клали і назбирували зо три, зо дві підводи таких за день. Діти всі… Раді того, діти більшість голодні, рано то голодні йшли, а вдень то давали обід і ше давали по кусочку паляниці з медом. Знаю, шо я не йшла тоді, то принесли мені.
– А чи дозволяли ці колоски збирати шо в полі залишалися додому?
Нє, по крадійомськи люди ночами збирали колоски, шоб десь на паляничку жміньку натеребити. Но я знаю, шо Петра того самого Глушка, діти, четверо дітей, голодні. От він то і каже збирав хліб по людях, бо мусів іти, а вдома голод. То діти підут, то вузличків назбирают, то в жорнах потрут, або макогоном в макітрі, і то такої баланди чи супчику зварат, похлебтали – і всьо.
– А поля, колгоспні комори охоронялися?
Да. Добре охоронялися. Но як сказати, там був магазин коло Гаврила, такий магазин [спільна комора. – В.Б.], шо в ньому фонд зсипали люди, як сами хазяювали, то туди фонд носили, бо більше магазинів ше не було, ше не построїли. То туди в той магазин люди зсипали насіння. Але ж він добре охраняв. Ну для себе він не жалував. А тоді, у 1933 році, то люди більше мерли з голоду. То знаю… вже не було теї западної, то мерли. Я тіко знаю, шо Ганка Сінчиха рийшла, бідна, на коляндру сапати, руки такі, як колодки, запухла тоже. Не може того буряку вирвати. А в неї не було корови. Я кажу: «Шо ж Ви берете в поле і на цілий день?». Як я розгорнула той вузлик, а там тіко хопта, лобода, хтось дав їй кислого молока трошки, і то, той з лободи ковточок. А спухла вона, каже: «Ну шо я буду їсти, як нема нічого». А батько мусів іти робити дах комірникові, бо їсти хоче, то він мав шо їсти дати, магазинер (комірник), ізвестно. Якісь воєнні були, ходили… То їх годували в столовій. В полі люди робили, то вивозили обід. Люди варили з лободи, бо не мали хліба. Ото рано діти йдут і збирають лободу по шляху… А чи було таке, що диких тварин, пташок ловили? Да, шо попало їли в голод у 1933 році. А пам’ятаєте, скільки людей в селі померло? Я ж кажу, я ше була зовсім мала, а хто помер Господь його знає. Знаю, шо той, Гриць Ріжок, то він, казали, вмер з голоду. Ну вивезли, захоронили, тій всьо. Тоді не робив ніхто ні обіду, нічого. Танька Поруха розказувала: «Я маму в голод поховала, нічого не робила. А вже, – каже, – як пройшло, трохи я тего розжилася і сняться мені мама моя, шо наче приходять до хати і кажуть: «О, ти палиш». Вона каже: «Палю, вару тего». «Може, ти мені б дала ложечку борщу?» Так приснилося. Я тоді беру, збираю людей і зварила борщ, зварила каши… Пообідали і за маму помолилися Богу – і всьо». Отаке було. А її чоловік, то він вилупав в баби їх Параньки комору, там не було нічого, кроме в сипанці трошки (конопляне) сімня і квасолі в торбинці трошки стояло. Він взяв ту квасолю й забрав те сімня. Змолов в жорнах те сімня, і ту квасолю змолов, і спік, і помер. З’їв і помер. Він, каже, помер, наївся того нещастя… Хто винний? Забрали всьо в колгоспі, вивезли, а тоді врожай був, тоді було хліба багато. Да, тоді в 1932 році було хліба, бо знаю, шо я носила батькові їсти, бо його додому не пускали, шоб майструвати комору для хліба. То вони робили магазина (комору). То розказує, шо нать додому не пускают бо… а вивозят, безприривно возили, доки не вивезли всьо. Тіко оставили насіння, а людям не дали. Людям не дали.
Записав КупченкоГринчук Олексій, студент КНУ ім. Тараса Шевченка
Черкаська область
Згадує: Годун Тодось Хомович,
1913 р. н., с. Івахни, Монастирищенський район
Спеціально зроблено було, шоб на Вкраїні виморити народ. Понятно? Хліб був і врожай був, тіко Сталін Кагановича прислав, щоб викачати хліб який є, зробити Голодомор. Государство, послані з району були, оббирали, щоб голод був. Паслися на бур’яні, картошку гнилу збирали, спасались – і ніхто не міг спастись. Приїжджали й забирали всьо, без ніяких документів. Лазили, свої були підкуплені такі дядьки, і вивозили з України, щоб голод був. Людина голодна лізла та й били, карали, не давали їсти, пухли люди, помирали – це таке покарання було. Були арешти, в тюрму забирали. А висилки були, людей багатих забирали, яких щитали куркулями в 1930 році, а в 1932 – не забирали. Шо він його візьме, як він ни живий. Просили не забирати останнє, боронилися. А вони приїжджали, на гору вилазят, під мітьолку всьо замітали і забирали, шоб ни було нічо хліба, шоб пухли і мерли. Люди трохи ховали зерно, але добували, шукали й забирали. Шпичками шпигали на городах, на обісці ось. Тих, хто шукав, вже нема. Коломієць Коля, Годун Григорко, Їващук Семен – це ці активісти сільські, помагали їм – государству. Це Каганович посланий на Вкраїну, це всьо Голодомор ше в триціть другім році. Ше з осені началось. Вони хліб забирали, шоб ніде не було – ні на горі, ні в сараї. І в зимлі, і під полом – і то шукали, і находили, й забирали. В колгоспі по 200 грам хліба, або суп – баланда. Чирпачок. Люди ходили на столову, пухли, просили, а він черпачок всипе – і більш ни дасть. Одягу ни брали, а забирали худобу: коняку, корову, кури. Хто вжне колосків, та й били, вбивали за п’ять колосків, да, на полі. Людина голодна, а пішло, прилізло рачки, нажало п’ять колосків, а активісти ці зловили і побили. Дадуть, шо він вже не встане, шоб ни ліз нігде, вбивали. Нє, нє ни давали, гонили. Хай пропадає – ни лізь. Були наняті, охрана була – нікого ни допускали. Упиралися йти в колгосп, але заставляли, обкладали податком, нігде ни давали скотини пасти, тей мусили люди йти. Худобу нігде не переховували, усьо забирали: коні, корови, упраж. Я сам мав коняку – здав, заставили записати. Коли схотіли вони, тоді йшли: і ночою, і дньом. Ше начинали з госені, бо вже ни було шо. А весною триціть третій полностью голод, падали, підбирали грабарками і закопували. Просили: убий мене або шо – голод. Не могло ні ходити, ні лижати. Пухли люди, деякі ни пухли. Дітьми мало опікувались. Давали (суп якийсь зварат), дивилися за малими, а за взрослими ни дивилися. А хто не голодував? Активісти. Вони у дядьків вимітали хліб, зирно – то їм давали. Вони охраняли їх (активісти). Люди виживали. Я якось вижив. Бог так дав, а я знаю як? Нічо я ж тоже не їв і не спух – нічо, і вижив, перемучився, траву їв, як скотина пасся (хтів їсти) на траві. Трава підросла, лопуцьки і того… на ставку рвали, їли. І я вижив. Нігде ніякої помочі ни було – і я вижив. Помагали, ну рідко. Хто жив ше трошки багатше, то давали – там хліба дасть кусочок, чи супу, чи картошки – допомагали, давали їдно другому, которі мали, а которі ни мали, то шо ж він допоможе. А родичі тоже, так само, як і я. Чим він поможе, як він тоже пух. Трава й лопуцьки, оце, як скотина, паслись. Лопуцьків наїсися. А ягоди якісь їли? А хто їх нарве? Я вилізу на те дерево? Де впало на землю, то… Листя, то з любого дерева їли, варили траву, листя. Оце всьо, оце суп такий був. Мишей ни їли, собак їли, криси – люди всьо їли. Криси тоже тоді голодували, ни було людей, а де людина помре, там криси й їдять. Убирати нема кому, не вспівали убирати, синок. Такі грабарки були, на грабарку накидає, як скотина, викопають рова тако, траншею і туди… братська могила. В кого це виміняти? – ні в кого ни було. Купити ни було за шо, грошей ни було. Голод був скрізь, і в містах – на всій Вкраїні. О-о-о-о-о, людей дуже багацько померло, Боже мій. З половина померло, може, ше й більше. Голод, падали люди, як на бойні. Їден чоловік, брат у нього був, помер, і він в нього ляшку одрізав і сам варив, їв. У нас в Ївахнах таке було. Один такий був. Може, ше, а я знаю? А є з колгоспу наймали, грабарки, посилали дядьків і вони возили. Нагружали у грабарки по п’ять душ на купу і везуть, як скотину, на могили, скотомогильник. На кладьбищі. Вирили канаву, не так яму, як тепер, зробили труну і ховали, а то нє, так і в годежі (одязі) кидали туди, як салдати на фронті. Писали їм трудодні якісь, давали гроші, може, ну посилали їх, спеціально. Посилали – дві коняки, дві грабарки і по силі гайда попід хати. На старому кладьбищі, в рові, де попало, воно там вже заросло. Поминают, поминают і сходяця бабки, дядьки і поминки роблять, поминают. Батюшка ходит, наймали бабки батюшку, шоб правив, батюшці платили – поминки. Були такі, що вся рідня померла, то хто їх поминать буде? В нас туто церква була, де школа зараз. Висока, з дзвонами. Їден дзвін дві тонни важив. У триціть третім році розібрали ці активісти-комуністи. Торгсіна в Ївахнах не було. Це в Цибулеві… Сталіна винуватим. Сталін Кагановича послав з Москви, шоб викачував, Сталін.
Записав Горчинський Дмитро, студент КНУ ім. Тараса Шевченка
Чернігівська область
Згадує: Міцук Надія Єфиміївна,
1924 р. н., смт Мрин, Носівський район
Голод був страшний, в 33-му році вже весною стали собирать, там була гнила картопля, рослинки рости, стали, нарвемо оце клівер, домішували до муки, ну щоб такий хліб, малаї спекти, цю муку використовували так, аби зліпить якусь ліпьошку. І пекли вже її на сковородках і їли. Дак стали пухнуть от кліверу, дак тоді той клівер, да до листу, особливо з липи, рвали да перетирали да сушили. Дерева напівголі були, бо люди пооб’їдали. Добровільно мало йшли в колгосп, ну були такі, шо йшли добровільно, а багато таких, що не хотіли йти, от палили їх, сараї палили і то, значить, мстили і вообще таке страшне життя було. Особливо в 33 році, люди даже по дорогах валялися. Ідем в школу, під тином лежали два человека, рядами воші лазять і вони вже пухлі. Ішли в школу, дивилися, а йшли назад, то їх вже не було, підібрали полуживими і закопали. Говорили десь за два кілометри, там якби мати дитя з’їла. Ну тоді ж говорили – Каганович приїхав і організував цей Голодомор і викачку оцю продуктів від селян. Не голодували родичі голови сільради. Компанець у нас був, Василь Йолович. Дак його родичі так жили, так, видно, не нуждалися. А так всі голодували, це у нас на кутку його родичі жили, вони закрито це все використали, ну, видно, шо людина не нуждається.
Записала Новодворська М., студентка КНУ ім. Тараса Шевченка
“Голодовка штучно була зроблена. У нашому селі душ 500 вмерло, а в сусідньому – десь 750 душ. Їли лободу, рогозу, худоба здихала – їли. Батько був головою сільради, він дав вказівку видати людям по склянці гречки. Батько роздав гречку, і його за це заарештували на другий день. Батько вижив, а мати вмерла в голодовку”.
Міхолевський Віктор Петрович, с. Литвинівка, Жашківський район, Черкаська область
“Мама в голодовку вмерла, в 1933 році, впала на дорозі і вмерла… і брат ще в яслах був, помер в голодовку. Їли кропиву, липу, полову… Так ховали, без труни. Я бачила, лежали на дорозі мертві люди. Коли мати вмерла, сестрі було три роки, а старшій сім… Багато людей повмирало”.
Куча Марія Йосипівна, с. Житники, Жашківський район, Черкаська область
“Хотіли Україну подушити. Такий був страшний 33-й рік. Люди падали на ходу. От підійдуть до хатини, бідні. А зерно у них повигрібали. Які вони куркулі: своя земля, своя робота, свій кінь, а уряд дав вказівку повигрібати. Вони з голодовки, хто виїхав, хто сховався, хто міг врятувався, хто в землю закопав – все було. Але все зробила комуністична влада”.
Ірмоленко Зінаїда Іванівна, 1925 р. н., с. Покровське, Троїцький район, Луганська область
“У 1933 році вмерли мої мати, батько, сестра, три братики, то всіх окремо ховали. Останній братик вмер, так вивезли, кинули як буряк до ями. У кожному будинку багато людей вмерли. У нашій хаті сім душ вмерло. Я одна залишилася. То ж їла і жива залишилася, Бог мене залишив. Ой, аби не дочекались були! У нас в селі залишилися три дівчинки і два хлопці з дітей. Сильно народ гинув”.
Сухомлин Марія Оксентіївна, 1922 р. н., с. Людвинівка, Макарівський район, Київська область
“У 1932-1933 роках ми з сім’єю жили в Херсоні. Добре пам’ятаю довжелезні черги за хлібом біля магазинів. Давали по 200 грамів чорного невипеченого хліба з ошурками. Черги займали з ночі, брали дітей на руки. У дітей були великі, надуті животи. Бачила мертвих дітей і опухлих матерів. Наша сім’я жила на околиці, недалеко від міського звалища. Вночі на звалище машини привозили і викидали печиво, халву, цукерки, з діжок – оселедець. Викидали хліб. Все це обливали карбофосом, бензином і підпалювали, або пересипали піском. Ми були голодні, разом з мамою бігали на звалище і хапали, що потрапить. А нас били палицями, лозою. Херсон – портове місто, і ми бачили, як вантажили зерно на Туреччину. Були випадки, коли шторм розбивав баржі об берег, а зерно вітер і хвилі прибивали до берега. Його обливали бензином і палили. Доходило до метра завтовшки, від зерна горів берег”.
Потерайко Євдокія Михайлівна, 1920 р. н.
“У дядька був хрестик, і у тітки було, то до Києва поїдуть, а там “торгсин” був. І корова моя була, не забрали її, бо я сирота, то так ми і вижили… Підвода їде під селом, а він лежить і говорить: “Не клади мене на віз, я ще живий”. Це правду говорю. А його до ями кидають, говорять: “Завтра вмреш”. Горе було, а зерно кудись вивозили. Дуже багато людей вмерло!”.
Ковтун Галина Григорівна, 1918 р. н., с. Піщане, Золотоніський район, Черкаська область
“Нашу сім’ю скотомогильник також рятував. Коли поздихає який кінь в колгоспі з голоду, батько примітять, коли відвезуть, а вночі до ями з братами підкрадуться, відрубають стегно з кінського трупа і несуть додому. Мама потім днів 2-3 вимочувала у воді, аби воно не пахло, а тоді вже їжу варили та й їли. Але і конина не рятувала: першими вмерли з цього страшного голоду наймолодші сестрички: Ганна, Люба і Ната, потім брат Михайло, а потім мама. В живих залишилися лише ми: старший брат Петро, батько і я. Батька стали заганяти в колгосп, змушували, аби він йшов в комісію відбирати останній хліб у людей. Він не хотів іти. Тоді його заарештували і посадили в сарай. Там його водянка і скосила. Залишилися ми з братом удвох. Ми б теж, напевно, вмерли, але нас забрали в дитячий будинок”.
Ткаченко Галина Іванівна, 1925 р. н., с. Ровеньки, П’ятихатський район, Дніпропетровська область
“Над людьми простими дуже знущалися. Забирали все: коні, борони, плуг, віз, розбирали у людей клуні. У роки голоду 1932 -1933 років приїжджав уповноважений Ісаєв, його завдання було чим більше відібрати у людей і вивезти. Він говорив, що країна бідна. Хто не здасть, то сто років пам’ятатиме радянську владу і в труні”.
Коновол Віра Митрофанівна, 1918 р. н., смт. Гнівань, Тиврівський район, Вінницька область
“Все забирали ті активісти і пропивали і проїдали те, що позабирали. І худобу забирали, курей, півнів, інвентар різний. І одяг добротний самі тоді носили. Забирали в основному в розкуркулених, бо в бідноти нічого не було. Саджали у в’язницю за жменьку зерна, за зрізані в полі колоски, от народ і прозвав той указ «законом про 5 колосків». Не дозволяли, ганяли за це. Неприбрану кукурудзу, пам’ятаю, приорали, а людям не дали. Зараз про те пригадуєш, то страшно стає. За склянку зерна вбивали, за декілька колосків людей мучили, у в’язниці саджали… Люди допомагали один одному. Бувало, люди, які дуже бідували, вранці на порозі знаходили посудину з узваром або млинчики з трави, або ще щось. Це добрі люди допомагали. Старалися це чинити вночі. Не дай Бог хто побачить і донесе, то відразу у в’язницю піде”.
Біла Марія Федорівна, 1927 р. н., смт. Велика Олександрівка, Херсонська область
“Забирали активісти борошно, крупу, де в горщиках було, то висипали, брали одяг, худобу. Не можна було ніде заховати. Ходили з щупами. Це Карюк Тиміш, Курдах Хведько, Лев Льовандовський на гору вилазив, шукав”.
Цимбалюк Ольга Вікторівна, 1917 р. н., с. Велика Березна, Полонський район, Хмельницька область
“Було в нашій сім’ї 5 дівчаток і 2 хлопці. Хліба мали небагато, але і той батько приховав у хліві на посів. А тут почали ходити по хатах бригади. Дійшла і до нас черга. Бригадири завалилися в хату і сказали батькові: «Є хліб захований – то признавайся, бо коли знайдемо, заберемо весь до зернини». Сім’я велика, ми всі плачемо, просимо. Батько відповідає: «Є трохи ячменю на посів». Коли батько показав, де в хліві яма і там трохи ячменю, а на горищі трохи пшениці, то вони забрали все і горище віником замели. Зачався голод. Ходили де в який гай, якісь ягоди шукали, а людей то більше, ніж ягід. Нічого не було. Траву і ту всю зірвали, що тут говорити, люди щодня вмирали. А у нас то сім’я велика. І зачали розходитися. Старшу сестру забрали родичі на шахту. Маленьку сестричку Варю віднесла мама і покинула біля дитячого будинку в місті Ізюм. Потім і мене відвезли до сестри до Донбасу. Сестра Параска вмерла в хаті, а Дмитро, 1912 року народження, пішов з хати кудись, що і досі не знаю, де він. А мати і батько вмерли вдома з голоду”.
Павленко Катерина Степанівна, 1920 р. н., с. Чистоводівка, Ізюмський район, Харківська область
“Добре пам’ятаю той страшний голод в 1932-1933 роках. Ходили комсомольці: жінки і хлопці. Вони вже вмерли. Навіть у печі шукали, в горщиках. З хати нас виселили, пішли ми в чужу і там з мамою жили. Батько втік на Донбас, вже після голоду нас забрав. Моя тітка напече хліба з буряком, натре на терку буряка і трохи борошна, там десь вони розжилися, то вона мене пригощала, завжди ділилися”.
Бульба Марія Трохимівна, 1913 р. н., с. Ганжалівка, Лисянський район, Черкаська область
Джерело: holodomor33.org.ua
